Читати книгу - "Американські боги"

і кам’яні сокири. І ці... залізні ломи. Наші чортові бомби самі наводяться на ціль!

— І ми не будемо їх запускати.

— Я знаю. Ти вже казав. Я знаю. І без них впораємося. Але. Слухай. Відтоді, як я замочив ту сучку в Лос-Анджелесі, я...

Малий затнувся і скривився. Здавалося, він боявся продовжувати.

— Ти збентежений?

— Так. Добре слово. Саме так. Якась... непозбувна бентега. Ха-ха. Саме так.

— І що саме тебе бентежить?

— Ну... Буде битва, і ми переможемо.

— І це тебе непокоїть? Мене це тішить і захоплює.

— Так. Розумію. Але вони б і так вимерли. Вони — як поштові голуби і тасманські тигри. Хіба ні? Кого вони взагалі гребуть? А так тут буде різанина. Якби ми просто почекали, їх би просто не стало.

— Ага, — кивнув агент Світ.

Він розумів його думку. Товстун зрадів. Тоді продовжив:

— Слухай, я не єдиний, хто так почувається. Я поговорив із командою «Радіо модерн», усі вони хочуть залагодити справу миром. Біржовики просто хочуть, аби про все подбала невидима рука ринку. Я намагаюся... Січеш, стати голосом розуму.

— Так воно і є. На жаль, є певна інформація, до якої в тебе нема доступу, — сказав агент Світ і увінчав ці слова кривою пошрамованою посмішкою.

— Світе? А що трапилося з твоїми губами? — закліпав хлопець.

— Правду кажучи, — зітхнув Світ, — мені їх зашили. Колись давно.

— Bay. Серйозна хуйня. Як омерта.

— Так. Типу того. Знаєш, на що ми чекаємо? Чому не вдарили минулої ночі?

Товстун закивав. Він вкривався холодним потом.

— Ми досі не вдарили, бо я чекаю на свою гілочку.

— Гілочку?

— Саме так. Гілочку. І знаєш, що я з нею зроблю?

— Е-е-е, ні, — похитав головою малий. — Ну гаразд, я запитаю. І що ж?

— Я можу сказати, але потім мені доведеться тебе вбити, — сухо пояснив агент Світ. А тоді підморгнув, і розмова між двома чоловіками стала набагато менш напруженою.

Хлопчина захихотів. Тихі смішки клекотали десь у глибині його горлянки.

— Хах. Ясно. Дійшло. Січу. Технопланета отримала повідомлення. Гучне і чітке. Менше знаєш, краще спиш, точно.

Агент Світ похитав головою. Тоді поклав руку товстому пацану на плече:

— Слухай. Тобі справді аж так хочеться знати?

— Ага.

— Що ж. Враховуючи, що ми з тобою — друзі, ось тобі моя відповідь: я візьму ту гілку, кину її над арміями, що вишикувалися одна проти одної. Коли я її кину, вона перетвориться на спис. І коли спис пролітатиме над рядами воїнів, я гукну: «Цю битву я підношу Одіну».

— Он як... А для чого?

— Заради влади, — почухав підборіддя агент Світ. — І поживи. Усе разом. Розумієш, на результат битви мені пофіг. Має значення тільки хаос і різанина.

— Не в’їжджаю.

— То дозволь показати. Зараз я зроблю те саме, — сказав агент Світ. — Дивися!

Одним плавним рухом він видобув мисливського ножа з кишені свого пальта «Барберрі» і встромив дерев’яне лезо у м’яку плоть під нижньою щелепою товстуна, а тоді натис, проштовхуючи його у бік мозку.

— Цю смерть я підношу Одіну, — сказав він, коли ніж уп’явся в здобич.

На його руку потекло щось, що мало б бути кров’ю, але нею не було. З-за очей товстого малого почувся тріскотливий звук, ніби закоротило дроти. У повітрі запахло паленою ізоляцією — так, ніби десь перегоріли запобіжники.

Товстунчик судомно засмикав рукою, а тоді впав. На його обличчі закарбувалися зачудування і страждання.

— Ти глянь на нього, — розслаблено сказав Світ, ніби сам до себе. — Має такий вигляд, ніби рядок одиниць і нулів перед ним перетворився на зграйку яскравих пташок, що полетіли собі геть.

З порожнього коридору в скелі не долинуло жодної відповіді.

Пан Світ завдав тіло собі на спину з такою легкістю, ніби воно майже нічого не важило, тоді розчинив діораму з феями і кинув тіло за фоновий малюнок, прикривши чорним дощовиком. Він вирішив, що позбудеться його увечері, і розтягнув губи у пошрамованій посмішці: сховати тіло на полі бою — це ж так очевидно! Ніхто й не буде приглядатися. Усім буде пофіг.

На якусь часину запанувала тиша. А тоді грубий старечий голос, що не належав агенту Світу, прокашлявся десь серед тіней і запитав:

— Гарнесенький початок, га?

Розділ вісімнадцятий

І вони намагалися відстрілюватися, та солдати їх там же і прикінчили. І про в’язницю це все неправда, хоч і дуже поетично. Тому і пісня згадує про в’язницю. Зроду так не було, щоб у житті все як в пісні. Пісні — це неправда. Правда просто не влазить у віршовий розмір.

Коментар фольклорного виконавця до Балади про Сема Басса зі «Скарбниці американської народної пісні»

Усе це насправді вигадка. Або, якщо вам так затишніше думати, метафора. Зрештою, релігії за визначенням метафори — Бог це мрія, надія, жінка, насмішник, батько, місто, будинок з багатьма кімнатами, годинникар, що залишив свого найкращого хронометра у пустелі, і той, хто любить тебе... І, мабуть, попри всі раціональні докази, Бог — це позаземна сутність, яку тільки й цікавить, аби твоя футбольна команда, армія, бізнес чи шлюб процвітали, примножували добро і здобували звитягу над усіма ворогами.

Релігія — це місце, де можна зупинитися, роззирнутися й діяти, релігія — точка огляду, з якої видно весь світ.

Отже, все це вигадка. Такі речі просто не трапляються в наші дні. Нічого з цієї бувальщини не можна трактувати буквально, та геть усе з неї справді трапилося. І далі в нашій бувальщині трапилося отаке:

Біля підніжжя Сторожової гори, яка направду лише високий пагорок, жінки й чоловіки зібралися довкола невеликої ватри під дощем. Вони стояли під деревами, які майже не закривали їх, і сперечалися.

Пані Калі, зі шкірою чорною, наче вугілля, і білосніжними гострими зубами, казала:

— Час настав.

Анансі, у своїх канаркових рукавичках, похитав посрібленою головою:

— Ми ще можемо почекати. А поки можемо чекати, маємо чекати.

Юрбою пройшла хвиля незгоди.

— Але послухайте, він має рацію, — втрутився чоловік з волоссям кольору сталі: Чорнобог. Він тримав невеликого молота для забою худоби, поклавши його на плече. — Вони зайняли висоту. Погода нам не сприяє. Починати зараз — безумство.

Істота, яка дещо нагадувала вовка, і трохи більше —