Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

практично самостійна діяльність ради. Саме їй належить рішення, безпрецедентне в історії Русі, посадити на галицький стіл боярина.

Згідно з В. Т. Пашу то, рада при князеві — явище типове не тільки для Русі, але й для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська політична практика не випрацювала. Безперечно, це був становий орган, який сягав своїм корінням ще язичницьких часів. Літопис повідомляє, що практика прийняття важливих рішень на радах мала місце вже на етапі літописних «племен»: «сдумаша поляне». В умовах існування феодальної держави до складу ради входили васали князя — представники земельної і дружинної знаті, вищого духовенства, а також міських магістратів.

До компетенції ради-думи належали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, окремої землі-князівства. Вона займалась виробленням юридичних кодексів, нормуванням церковної юрисдикції, підготовкою до військових кампаній, зовнішніми зносинами тощо. Звичайно, дорадчий характер ради не надавав її рішенням законодавчої обов’язковості. Таким правом володів лише князь. Але політична практика Русі знала і випадки, коли князі змушені були покірно виконувати ухвалу ради. Насамперед це стосується тих князів, котрі не мали сил успішно протистояти боярській опозиції. Звичайно, при князях владних і сильних ради лише освячували своїм рішенням їх наміри і дії. Зростала урядова роль рад у періоди міжкнязів’я або тоді, коли з якихось причин стіл тривалий час лишався без князя.

Глава 4

Князівські з’їзди

Важливою формою загальноруського правління були міжкнязівські «снеми», або з’їзди. Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди й обговорювали питання внутрішнього життя, феодальних правопорядків, організації відсічі зовнішнім ворогам та ін. Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі київські князі, а місцем проведення, за рідкісним винятком, Київ або якийсь пункт Київської землі. Інститут загальноруських князівських з’їздів функціонував аж до 30-х років XIII ст., хоч з’їзди й не були скільки-небудь регулярними.

Практика князівських з’їздів-снемів започаткувалась 1072 р., коли Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді «Правду Ярославичів».

Наступний з’їзд був більш представницький. Він зібрався у Любечі 1097 р. Детально описаний в літописі, цей з’їзд дає наочне уявлення про коло питань, які розглядатимуться і на всіх наступних з’їздах. Це, насамперед, «строение мира». Незважаючи на те що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший державно-політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше, юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію «отчина» оголошувалась спадковим володінням певної князівської лінії, одержувала правовий статус родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено також загальноруський судово-правовий кодекс.

Два наступні з’їзди (1101 і 1103 р.) фактично продовжили обговорення проблем, порушених в Любечі. Це і розподіл володінь, і болюче питання боротьби з половцями.

Важливі дані про міжкнязівський з’їзд 1155 р. повідомляє літопис В. М. Татищева. На ньому зіткнулись дві концепції державно-політичного правління. Провідником першої, яка обстоювала принципи «старійшинства» і єдинодержавність, був Юрій Довгорукий, другої, яка підтверджувала юридичну непорушність «батьківської спадщини», став його син Андрій. Спільним в позиціях обох було визнання необхідності досягнення миру і злагоди серед руських князів. «Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем подданым есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется». Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: «Отче, почто хочешь на братию твою воевати и их отеческих наследий лишить?». Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, «прия их в любовь, обесчая их охранять»[725].

На усіх з’їздах постійно стояло половецьке питання. Сил окремих князівств для успішного протистояння половецькій загрозі не вистачало, і тому їх об’єднання було нагальним велінням часу. Не можна сказати, що тут не виникало жодних протиріч між князями, але порозумінь було значно більше. Зовнішня небезпека усвідомлювалась ними і становила один з важливих чинників міжкнязівської консолідації. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують, що, незважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, які зумовлювались дією ряду конкретних обставин (опозиція великому князю, намагання грати у боротьбі з половцями першу роль, шлюбні зв’язки з представниками половецьких ханств), зберігалось розуміння того, що боротьба із Степом є справою усіх давньоруських князівств й очолювати її мусить великий київський князь.

У 1167 р. великий київський князь Ростислав скликав до Києва більше десяти князів, щоб спільно здійснити похід в район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами. Цю мету переслідував і Мстислав Ізяславич, який неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, що брали участь у поході 1169 р. на половців, дає наочне уявлення про реальну владу великого київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславичі; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно —Мстислав Всеволодович. Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростиславичі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі. Із Переяслава виступив Гліб Юрійович і його брат Михалко. Крім того, у поході брали участь багато дрібних князів — «инии мнози».

Напевно, не всі київські з’їзди, які обговорювали питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167), Мстислава Ізяславича (1167), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192, та ін.), у яких брали участь дружини від багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратеги і тактики. Кожний із цих походів, безсумнівно, обговорювався колом князів, яких великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі у поході.

За нормами міжкнязівського права, виробленими з’їздами і договорами, князь, який відмовився послати дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті 1176 р. Послані великим київським князем Романом Ростиславичем полки зазнали поразки від половців. Причину цього сучасники бачили у тому, що до об’єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат великого князя Давид. Святослав Всеволодович вирішив скористатися з цього і звинуватив Романа у недотриманні ряду: «Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть: оже ся князь извинить (зрадить. — П. Т.), то въ волость, а мужъ в голову: а Давидъ виноватъ»[726].

Нагляд за дотриманням норм рицарської честі, судячи із слів Святослава, покладався на великого князя. Роман не став позбавляти Давида столу, чим, на