Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

style="">- Ні, сер, це справді його могила. Я її впізнав.

Хлопець не помилявся. Футів за п’ятдесят вище, на самісінькому шпилі, височіла огорожа з щойно пофарбованого кілля. Гленарван також упізнав могилу маорійського ватажка. Плутана дорога випадково привела втікачів на верховину гори Маунганаму.

Вони видерлись останніми уступами схилу й опинились перед могилою Кара-Тете. За вхід правив широкий отвір, запнутий матами.

Гленарван увійшов був усередину загорожі, але одразу ж хутко відступив назад.

- Там дикун! - скрикнув він.

- Дикун у цій могилі? - здивувався майор.

- Так, Мак-Наббсе.

- Однаково увійдімо.

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс пробралися за огорожу. Справді, там сидів маоріець, загорнутий у довгий плащ з форміуму. Присмерк, що панував в «удупа», не дозволяв роздивитись його обличчя. Він здавався дуже спокійним і снідав з незворушною безтурботністю. Тільки-но Гленарван намірився звернутися до нього, як тубілець люб’язно запросив прекрасною англійською мовою:

- Сідайте, дорогий лорде, на вас чекає сніданок.

То був Паганель! Почувши його голос, усі кинулись за огорожу й потрапили в міцні обійми любого географа. Паганель знайшовся! Його особа була втіленням загального порятунку. Всі навперебій почали його розпитувати, всі хотіли знати, яким побитом і чому він опинився на вершині Маунганаму; але Гленарван одним словом припинив цю несвоєчасну цікавість.

- Дикуни! - мовив він.

- Дикуни? - знизавши плечима, повторив Паганель.- Ось людці, яких я глибоко зневажаю!

- Та хіба ж вони не можуть?..

- Хто ж бо? Ці бевзі? Подивіться лишень на них!

Усі вслід за Паганелем вийшли з-за огорожі. Новозеландці стояли на тому самому місці під горою й несамовито галасували.

- Горлайте собі! Вийте! Репетуйте! Хоч надсідайтеся, дурноголові створіння! - казав Паганель.- Ніколи вам не зійти на цю гору!

- Але чому? - спитав Гленарван.

- Бо тут поховано ватажка, бо нас захищає його могила, бо на цю гору накладено табу!

- Табу!

- Атож, мої друзі! Тим-то я ховаюся тут, наче в одному з тих середньовічних притулків, де знедолені знаходили собі порятунок.

- Доля змилувалась над нами! - вигукнула Гелена, здіймаючи руки вгору.

Справді, Маунганаму оголошено табу, й забобонні дикуни не наважувалися зійти на неї, зламавши заборону.

Це не був іще остаточний порятунок для втікачів, але рятівний перепочинок, що з нього вони могли скористатися. Гленарван, пойнятий невимовним хвилюванням, не зронив ані слова, а майор з глибоким задоволенням похитував головою.

- А тепер, друзі,- казав Паганель далі,- якщо ці негідники сподіваються випробовувати на нас своє довготерпіння, то вони впіймають облизня. Не мине й двох днів, як ми станемо для них недосяжні.

- Ми втечемо! - вигукнув Гленарван.- Але як?

- Я цього ще не знаю,- відповів Паганель,- але втечемо неодмінно.

Тоді всі стали просити географа розповісти про свої пригоди. І, дивна річ, цей балакун виявив надзвичайну стриманість; доводилось, так би мовити, витягати з нього кожне слово. Паганель, котрий завжди залюбки розказував, давав тепер на запитання друзів ухильні й скупі відповіді.

«Підмінили мого Паганеля»,- думав Мак-Наббс.

Справді, шановний учений поводився вельми дивно. Він повсякчас щільно загортався в широченний плащ із форміуму й уникав пильних чи цікавих поглядів. Всі зауважили, що він дуже бентежився, ледве мова заходила про нього, і тоді з делікатності вдавали, наче нічого не помічають. А втім, коли Паганелева особа не була в центрі розмови, до нього поверталась його звичайна жвавість.

Що ж до його пригод, то лише таке він визнав за можливе розказати своїм товаришам, котрі посідали навкруг нього попід палями огорожі.

Після вбивства Кара-Тете Паганель, як і Роберт, скористався із заколоту серед тубільців і кинувся за межі укріплень па. Але менш щасливий, ніж юний Грант, він потрапив до якогось маорійського табору. Ватажок цього племені, високий на зріст, з розумним обличчям, явно був багато освіченіший за своїх воїнів. Він говорив правильною англійською мовою й привітав новоприбулого, потершися з ним носами.

Спершу Паганель не міг збагнути, мають його за бранця чи ні, але пересвідчившись, що ватажок племені хоч і чемно, проте невідступно повсюди його супроводить, він зрозумів своє становище.

Цей ватажок, на ймення Гігі, себто «сонячний промінь», був зовсім не лихий на вдачу. Окуляри й далекоглядна труба географа, видимо, сприяли тому, що він склав собі дуже високу думку про Паганеля; він вирішив прив’язати його до своєї особи не лише доброзичливістю, але й міцними мотузками з форміуму. Надто вночі.

Так тривало довгих три дні. Як же обходились з Паганелем, добре чи зле? «І так, і ні»,- казав географ, не вдаючись до подробиць. Словом, він опинився в полоні, і, за винятком загрози негайної страти, йому можна було позаздрити не більше, ніж його товаришам.

На щастя, одної ночі він примудрився перегризти мотузки й утекти. Він спостерігав здалеку похорон маорійського ватажка, знав, що його поховано на вершині Маунганаму і що на гору накладено табу. Саме там він і поклав собі сховатися, не бажаючи покинути країну, де залишалися в полоні його товариші. Небезпечна втеча його закінчилася щасливо. Попередньої ночі він добрався до могили Кара-Тете й очікував тут, збираючись на силах, поки якась чудесна оказія не визволить його друзів.

Ось що розповів Паганель. Та чи, бува, не приховав він умисне якихось обставин свого перебутку в тубільців? Замішання географа не раз наводило на таку думку. Проте його сердечно вітали з щасливим визволенням, і, віддавши таким чином належне минулому, всі повернулися до сьогочасного.

Втікачам ще й досі загрожувала страшна небезпека. Тубільці, не насмілюючись зійти на Маунганаму, сподівалися, що голод і спрага змусять врешті їхніх полонених здатися. Це було справою часу, а терпіння дикунам не позичати.

Гленарван добре усвідомлював труднощі їхнього стану, але він вирішив чекати сприятливих обставин, а якщо потрібно, то й створити їх.

Насамперед Гленарван запропонував старанно обстежити Маунганаму, цю імпровізовану фортецю, не для того, звісно, аби її захищати - облоги боятись не доводилось,- але щоб з неї вибратися.

Гленарван разом з майором, Джоном, Робертом і Паганелем точно виміряли й оглянули гору. Вони дослідили, в якому напряму йдуть стежки, круті вони чи положисті, обдивилися схили. Гірський кряж з милю завдовжки, що поєднував Маунганаму та пасмо Вагіті, спускався, поволі понижуючись, в долину. Його вузький і примхливо