Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

class="p">Раптом у долонях старця з’явилася сокира, дивна зброя з лезом, що виблискувало золотим півколом, із держаком в чотири стопи. Альтсін не встиг здивуватися, а Явиндер уже висів над ним, простягнувшись у повітрі, а сокира описувала коло. Ухил!

Він зійшов уліво, легко балансуючи на напівзігнутих ногах. Обидва кинджали вже були в руках, але було відчуття, що цього замало, що руки повинні тримати іншу, важчу зброю. Він прийняв лезо сокири на ґарду кинджала, змінив напрямок удару, другою рукою вдарив уперед, але ясновидець був задалеко, зброя надавала йому великої переваги. Вони відстрибнули один від одного. І знову зійшлися. Сокира Явиндера тяла повітря, перетворюючись на золоту смугу. Зійти. Уперед. Ближче!

Альтсін ударив ліктем в обличчя ясновидця з такою силою, що біль відізвався аж у плечі, кинув кинджали, схопив старого за руки й притягнув до себе. Копнув коліном в черево, додав ударом голови, вони покотилися камінням. Раптом він опинився згори, притискаючи шию Явиндера держаком своєї сокири. Натиснув міцніше, навалився всім тілом. Ну! Гинь!

Він шарпнувся, підірвався із землі, все ще стискаючи руки на вирваній у ясновидця зброї. На мить, меншу ніж удар серця, видіння сокири, яка розрубує безвладного Явиндера на шматочки, цілковито заволоділо ним. Бойовий шал мав присмак холодної, кришталево чистої води на губах мандрівника, що загубився посеред пустелі й голодував уже багато днів. Спокушав: „Занурся в мене. Наповнись. Давай!“.

Ні!

Із диким криком він відкинув зброю далеко від себе. Нахилився й схопив старого за вбрання.

— Чому? — видихнув тому в обличчя.

Посмішка на закривавлених губах виглядала майже чуттєвою.

— Слухай.

Ш-ш-ш-ш-ш, плюс-с-с-с-сь.

Камінчики, що падають на берег і поверхню води. Альтсін завмер. Скільки часу минуло з тієї миті, як Явиндер підкинув їх у повітря?

— Я мав упевнитися, — старець говорив невиразно, губи його починали напухати. — О Володарко. Кров. Моя власна. Знаєш, скільки часу я не відчував присмаку власної крові? І зуб… Прокляття, в мене зуб хитається.

Здавалося, він був у захваті. І водночас був переляканий.

— Хто б міг подумати, що вдасться? Казали, що таке неможливо, — зареготав він, бризкаючи крапельками червені. — Один шанс на мільйон? На сто мільйонів? Не повертайся до міста, хлопче. Тікай. Якомога далі від Храму Реаґвира й Меча. Зараз, невідкладно. Розвернися праворуч і йди на південь. У п’яти милях звідси є рибальське селище. Найми або вкради там човен й пливи собі. До несбордійців або вгору по річці, до Меекхану. Зміни вигляд, акцент, одяг. Заховайся в спокійному місці, де не буде оказій для бійок. Може, тоді ти проживеш іще якийсь час.

— Що коїться?

— Неважливо. Ти не можеш нічого змінити. Не повертайся до міста, ти їм не допоможеш.

— Кому?

— Цетрону. Та іншим. Граф знає, що ніколи не отримає влади в прибережних дільницях, якщо не знищить Ліги Капелюха. Він хотів зібрати більше інформації, краще приготуватися, але… ці твої спомини… наробили галасу… Терліх відчув, що з’явився хтось іще, тож вирішив вдарити відразу. Ввечері він відішле до порту все, що має. Усіх Праведних, більшість сторожі й найманих чарівників. Хоча насправді справа не в Товстому, а в тобі. Терліх наказав їм знайти того, хто вбив його Праведного, і в чиїй голові палають такі спомини. Тож утікай.

Альтсін відпустив старця, звівся та знайшов свої кинджали. Ясновидець уважно дивився на нього.

— Якщо повернешся — я тобі не допоможу, — сказав. — І ти, швидше за все, загинеш.

Злодій проігнорував його, засунув зброю в піхви, обтрусив вбрання і швидким кроком рушив у бік міста.

* * *

До Понкее-Лаа він дістався, коли вже запали сутінки. Сонце сховалося за виднокраєм, брами вздовж лінії мурів клацали засувами. Цієї пори року швидко темніло.

Коли він увійшов до набережних дільниць, зрозумів, що вже було надто пізно, щоб когось попереджати.

Сьогодні ліхтарники не вийшли на роботу.

Олійні ліхтарі, найчастіше наповнені тюленячим або китовим жиром, розміщувалися на відстані в кільканадцять ярдів один від одного. Давали саме стільки світла, щоб у сутінках не наштовхуватися на стіни, і багато років були гордістю міста, а цех ліхтарників сприймав свої обов’язки майже із релігійною завзятістю. Його члени, вдягнені у важкі шкіряні плащі, кружляли нічними вулицями, перевіряючи рівень олії, обрізаючи ґноти й чистячи абажури на ліхтарях. Для більшості мешканців вони були такі ж непомітні й пов’язані з містом, як і морський вітер.

Але не сьогодні, не в цих дільницях.

У Понкее-Лаа було небагато сил, які могли б змусити ліхтарників залишити в темряві якусь вулицю.

Альтсін відчував під шкірою майже тремтіння насолоди. Бій. Двобої в темряві. Плани, тактики й підступи, кров на бруківці та відчуття тріумфу. Мимоволі вишкірив зуби.

Примружив очі й кілька разів глибоко вдихнув, вириваючись із полону шалених думок і емоцій. Якщо ясновидець мав рацію, якщо тут знаходилися Праведні, ці пришелепкуваті сучі діти, то будь-яка фронтальна атака була б самогубством.

Прокляття. Вже сам вхід у дільницю був самогубством. З таким самим успіхом можна було б сісти на гаряче вугілля й очікувати, що це вилікує від головного болю.

Альтсін роззирнувся. Остання запалена лампа палала десь за тридцять кроків за його спиною. Попереду він мав вхід до Мугреї. Портова дільниця потопала в темряві, наче там сиділо щось, що пожирає світло. Він бачив не далі ніж на кілька кроків. Навіть білі стіни найближчих будинків, здавалося, випромінюють темряву.

Йому засвербіло між лопатками. Хтось кинув закляття, що занурювало дільницю в темряву. Всю дільницю.

Вишкірився. Було цікавіше, ніж він очікував.

Чому ти це робиш?

Це була одна з тих думок, які він тлумив із тієї миті, як Явиндер сказав йому, що відбудеться в місті ввечері. Чому не втекти й не заховатися в провінції? Грошей, що зберігаються у нього в банках, точно вистачить до кінця життя.

До кінця життя…

Переслідуваний, загнаний, наче тварина.

Інколи відступати перед хвилею — лише прискорювати своє падіння.

За спиною, в глибині вулички, він почув повільні кроки й стукіт окутого залізом посоха по бруківці. Ці місцини ліхтарники провідували регулярно. Він усміхнувся ще ширше.

За чверть години він стояв на тому самому місці, вдягнений у шкіряний плащ із каптуром, шкіряні штани й шкіряну маску на обличчі. Інколи бувало так, що перегріта лампа, коли туди доливали паливо, вибухала, бризкаючи навколо палаючою рідиною, тож такий одяг був розумним рішенням. Банка з олією, яку він взяв, була майже порожньою, але це була найменша з проблем.

Іще він підняв із землі лампаду й довгий посох в десять стоп, звінчаний ґнотом і малим