Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

у нормативних докумен­тах — Законі про засади внутрішньої та зовнішньої політики, Воєнній доктрині, Стратегічному оборонному бюлетені. Завершенням створення нормативної бази, яка визначає зовнішню політику України, має стати ухвалення Закону України про національну безпеку.

Необхідно також завершити реформи в МЗС України, забезпечити перетворення його на ефективне зовнішньополітичне відомство європейського зразка.

Узалежненість інформаційного (передусім у цифровому середовищі) простору України від РФ зробило нашу державу особливо вразливою перед російською інформаційною агресією.

Починаючи з 2007—2008 рр. РФ планомірно відбудовувала систему державної пропаганди, яка стала наслідком жорсткої боротьби російського уряду проти вільних медіа. Вперше цю систему було протестовано під час військової операції в Грузії, яка виявила обмежені можливості впливу Росії на міжнародне співтовариство. Це призвело до стрімкого збільшення видатків на іномовлення та на пропагандистську діяльність за кордоном.

Станом на початок російської агресії проти України російські медіа повністю «позбулися» своєї безпосередньої функції «інформувати», ставши виключно пропагандистським ресурсом російської влади.

Сьогоднішній глобальний інформаційний простір є породженням концепції вільних інформаційних потоків, що взяв гору над протилежною концепцією — «національного інформаційного суверенітету». Він сприяв формуванню «одномірної людини», як продукту формування розвиненого індустріального суспільства.

На нинішньому етапі глобальний інформаційний простір став заручником жорсткого протистояння США, Росії та КНР, які по-різному бачать його майбутнє. Його криза породжена і спробами РФ зруйнувати «новий світовий порядок» й організувати (реанімувати) світоустрій, де Росія була б одним з центрів сили.

Концепція вільних інформаційних потоків, яка мала забезпечити стабільний та поступальний розвиток суспільств, була використана РФ у деструктивних цілях, дозволивши їй сформувати нову концепцію пропаганди, яку дослідники дедалі частіше називають Пропагандою 2.0.

Інформаційна складова російської агресії багато в чому виявилася успішною через цілу низку системних проблем українського медіапростору. На початок 2014 р. в Україні практично не було створено дієвої системи захисту національного медійного і, зокрема, телерадіоінформаційного простору, натомість спостерігалася надмірна олігархізація медіа. Що ж до Донецької та Луганської областей, то тут склалася специфічна модель медіаспоживання внаслідок орієнтації місцевих приватних ТРО і друкованих видань на російський медіапродукт і браку безперебійного та щільного транслювання національного телерадіомовлення у цифровому та аналоговому форматах.

На підготовчому етапі агресії РФ здійснювала масштабну інформаційну підготовку населення України, використовуючи всі можливі канали донесення інформації: традиційні та електронні ЗМІ, соціальні мережі, книги, телесеріали, фільми, псевдонаукові дослідження тощо.

Під час анексії Криму контентний супровід здійснювали провідні російські інформаційні агентства, федеральні телеканали, а також проросійські агенти впливу по всій Україні. Крім того, чинився активний тиск на інформаційну інфраструктуру півострова, включно із захопленням інфраструктури, що забезпечує ретрансляцію теле- та радіосигналу.

Майже аналогічною була діяльність РФ під час агресії на сході України, де починаючи вже із середини літа 2014 р. «ДНР» та «ЛНР» почали перетворювати інформаційний простір підконтрольних їм територій на «інформаційне гетто». При цьому всі ключові рішення щодо функціонування інформаційного простору окупованих територій повністю контролюються російськими фахівцями.

У зоні проведення АТО противник активно застосовує методи інформаційно-психологічного тиску на особовий склад ЗСУ. Дедалі активніше застосовуються кібератаки як засіб досягнення загальних цілей агресора.

Стратегічною метою інформаційної діяльності супротивника залишається масштабна дестабілізація держави, яка має втілитись у проведенні «Майдану-3».

У межах правил чинного законодавства реагування держави на інформаційну агресію з боку РФ було адекватним та єдино можливим. Однак і сьогодні Україна в нормативно-правовому сенсі лише частково реагує на нову реальність протиборства: дотепер незмінними залишаються офіційні пріоритети державної інформаційної політики.

Нова інформаційна політика України формується в умовах істотного ресурсного (фінансового, людського) переважання агресора у цій сфері. Крім того, в руках агресора перебуває істотна частина інформаційної інфраструктури на захоплених ним територіях.

Лише обмежено ефективними є застосовувані нині механізми відновлення мовлення на Донбасі (хоча і в цьому питанні є істотні зрушення). Структури, які сьогодні опікуються цими проблемами, не мають ані достатніх повноважень та ресурсів, ані власного бюджету, ані чіткої сфери відповідальності.

Повільно вирішується доволі гостра проблема донесення контентного забезпечення мовлення на окупованих територіях. Істотну роль у цьому відіграють громадські проекти.

У нових умовах гібридної війни Україна потребує оновленого «журналістського консенсусу», який, вочевидь, має базуватися не стільки на концепціях лібертаріанського розуміння преси, скільки на засадах її соціальної відповідальності. Активнішою стає діяльність України на зовнішній інформаційній арені.

Діяльність спецслужб агресора має ключове, а іноді й вирішальне значення для досягнення мети гібридної війни: політичні цілі досягаються з мінімальним збройним впливом на противника, за рахунок підриву його військового та економічного потенціалу, інформаційно-психологічного тиску, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів тощо.

Провідне місце у реалізації планів керівництва РФ щодо України на всіх етапах гібридної війни займають російські спецслужби. У своїй діяльності вони використовують як традиційні методи силової боротьби, так і новітні технології ведення розвідувально-підривної діяльності, здійснення морально-психологічного тиску, ідеологічної обробки населення. Останні кадрові зміни в спецслужбах РФ, створення Національної гвардії, плани значного розширення повноважень ФСБ є свідченням того, що керівництво РФ і надалі робитиме ставку на сильні та підконтрольні спецслужби, які продовжуватимуть активно діяти проти України і після закінчення активної фази гібридної війни та припинення безпосередніх бойових зіткнень у районі проведення АТО.

Російська агресія згуртувала український народ до опору, що за широкої підтримки міжнародної спільноти стало основною перепоною в реалізації планів Кремля. Зростаюча ефективність оборони України та жорстка позиція міжнародного співтовариства щодо засудження агресивних дій РФ змусили останню призупинити ескалацію конфлікту в інших регіонах нашої держави. Порівняно з 2014-2015 роками значно знизилася і гострота збройного протистояння в зоні проведення АТО. Однак загроза активізації бойових дій на сході України, розширення російської агресії з південного і північно-східного напрямків залишається реальною. Підтвердженням цього є формування Кремлем значних угруповань військ на кордоні з Україною.

Політичне керівництво України дотримується курсу на невійськове вирішення конфлікту, який має супроводжуватися зміцненням оборонного потенціалу держави. Як зазначав Президент України П. Порошенко, «єдиний шлях врегулювання і відновлення територіальної цілісності — це шлях політико-дипломатичний, але при цьому з опорою на оборонні можливості армії»[4].

Саме тому головними пріоритетами державної політики у сфері безпеки і оборони на нинішньому етапі визначено: створення і розвиток сектору безпеки і оборони як головного елемента системи забезпечення воєнної безпеки України; проведення технічного переозброєння складових сектору та інтенсифікація їх бойової і спеціальної підготовки; підвищення моральної і матеріальної мотивації українських громадян у погонах; розвиток військово-промислового комплексу, здатного максимально забезпечити силові структури держави сучасним озброєнням і спеціальною технікою.

Досвід проведення антитерористичної операції засвідчив гостру необхідність у налагодженні більш тісної взаємодії та координації органів, що входять до складу сектору безпеки і оборони. Нашій державі потрібен єдиний механізм планування їх діяльності, контролю за