Читати книгу - "Королева пустелі"

Кен був у від’їзді, одначе найбільше мені бракуватиме Пітера — він завжди був поряд з нами, навіть у відділку... та взагалі будь-де... жоден з нас навіть не здогадувався, що це була собача чума у найгіршій своїй формі, яка зрештою перейшла у пневмонію. Пітер її десь підхопив і помер у жахливих муках удушливого дихання о 4-й годині ранку... На Саллі чекали такі ж муки, вона померла о 5-й вечора. Тож, я думаю, ви розумієте, якою розбитою я почуваюся».

Цього разу Г’ю та Флоренс не бажали чути жодних її відмовок. Ґертрудин стан здоров’я унеможливлював її подальше перебування в Іраку. Вона була вимушена погодитись; а от король — заперечив: «Коли я сказала, що наступного літа поїду додому, Фейсал різко відповів: „Не говори, що ти їдеш додому — твій дім тут. Можеш сказати, що їдеш провідати свого батька”».

Марі поїхала з Ґертрудою, і вже 17 липня вони прибули до Лондона. Флоренс написала, що пасербиця була «в стані сильної нервової втоми... вона приїхала виснажена, як розумово, так і фізично». Лікарі, яких запросили оглянути Ґертруду, сер Томас Паркінсон і професор Томас Боді, дійшли такого ж висновку: вона потребувала пильного догляду й не повинна була повертатися в іракський клімат. Це стало серйозним попередженням, а можливо, навіть, дечим більшим. Ґертрудина давня подруга з Оксфордського університету, Джанет Кортні, була нажахана тим, якою худою й сивоволосою стала Ґертруда відтоді, коли два роки тому під час її подорожі Джон Сингер Саржент намалював її портрет.

Щойно Ґертруді стало краще, як вона почала цікавтитися молодшими членами своєї родини, а зокрема до своєї дев’ятнадцятирічної племінниці Поліни, доньки Моллі. Через багато років Поліна Тревельян пригадає, як Ґертруда постійно мерзла й цілими днями носила свою довгу шубу з чорно-бурої лисиці, навіть коли була в будинку, чи то на Слоун-стріт, чи в Раунтоні, а за вікном стояло літо: «Вона стояла, повернута спиною до розпаленого каміна, курила турецьку цигарку у своєму довгому мундштуку й уголос розмірковувала про... людей минулого та сьогодення, історію, листи, мистецтво та архітектуру, свої подорожі, археологічні знахідки, нашу сім’ю — і якою відданою вона була всьому домашньому, а найбільше — своєму батькові».

Дещо ослаблена, але запалена невмирущим ентузіазмом, Ґертруда потягнула Поліну до Британського музею, де взялася пояснювати їй історію ассирійських експонатів, а тоді до Музею Вікторії та Альберта, щоб подивитися на картини Констебля, надихаючи племінницю предметами своєї пристрасті. Ґертруда зайшла до родини Стенлі й запросила свою нещодавно овдовілу кузену поїхати разом до Іраку; після цього вона завітала до подружжя Черчилля в Чартвеллі. Коли одного вечора Джанет Кортні вечеряла з Ґертрудою та її батьком на Слоун-стріт, Ґертруда її запитала, чим вона може зайнятися в Лондоні, якщо раптом вирішить залишитися. Через декілька днів Джанет надіслала листа, у якому написала, що її подруга може балотуватися до парламенту. Ґертруда відповіла:

«Моя дорога і люба Джанет,

Боюся, у парламенті ти мене ніколи не побачиш. До такого роду політичної діяльності у мене розвинулося непоборне почуття ненависті... Я не зможу покривати таку широку сферу, до того ж, моє істинне бажання — повернутися до затишної для себе арени археології та історії... Думаю, що цієї зими я маю обов’язково повернутися, хоча, якщо відверто, я зовсім не впевнена, чи не буде вона останньою...

Бувай, моя дорога...».

Що вона мала на увазі: остання зима в Іракові чи взагалі?

У цей же час Г’ю з Флоренс сказали Ґертруді те, що вона так боялася почути: через фінансові труднощі вони мусили виселитися з Раунтона й переїхати до малого, хоч і дуже гарного будинку, який мав стати новим маєтком Беллів. Помістя Маунт Грейс, відреставрований будинок настоятеля монастиря, розташований серед руїн старого абатства та монастиря, що своїм витонченим виглядом гармоніював з похмурим йоркширським ландшафтом; однак у ньому було дуже мало кімнат. Усвідомлення того, що маєток Філіпа Вебба, символу величної імперії родини Беллів, скоро має зникнути, як і всього, що було з ним пов’язано, протягом останніх декількох тижнів душило їдким відчуттям приреченості.

Перед завершенням Ґертрудиної відпустки Г’ю запропонував влаштувати вечерю в автомобільному клубі на честь Фейсала, який саме перебував у Лондоні на лікуванні. До їхньої компанії приєднався Корнвалліс, який був надзвичайно турботливим. Він зупинився на Слоун-стріт, 95, а наступного дня після вечері приїхав на платформу залізничного вокзалу Кінг-кросс, щоб провести Ґертруду до Йоркшира.

Наприкінці вересня Ґертруда залишила Лондон у супроводі Сильвії та Марі, махаючи рукою своїм відданим друзям, серед яких також був сер Персі, домнул і Фейсал. Перед від’їздом вона написала по дуже ніжному листу кожному з батьків. Флоренс прокоментувала: «Після останнього Ґертрудиного візиту до Лондона ми всі відчули, що вона ще ніколи не була аж такою щасливою в нашій компанії і такою люб’язною та зачарованою своїм йоркширським оточенням».

Прониклива любов між нею та її батьком, яку Флоренс називала основою Ґертрудиного існування, завжди злегка відділяла їх двох від Флоренс, яка заборонила собі виявляти бодай краплю заздрощів чи якимось чином ставати між ними. Цього разу Ґертруда застала батька засмученим і занепокоєним через невдачі родини Беллів. Лікарі сказали, що її постійне куріння зробило свою справу і що тепер їй залишилося жити протягом декількох місяців. Однак Ґертруда, найімовірніше, вирішила відгородити тата від цієї новини.

З іншого боку протягом цих останніх тижнів у Раунтоні між Ґертрудою та її мачухою промайнули якісь важливі зміни, у результаті чого вони зблизилися більше, ніж будь-коли. Можливо, Ґертруда, усвідомлюючи, що тепер їй потрібна буде підтримка й любов, яку досі вона постійно уникала, розповіла мачусі те, чого не змогла сказати батькові. Флоренс, наділена непохитним усвідомленням істини життя та смерті, що було властивим для досвідченої матері та бабусі, прийняла б Ґертрудине одкровення спокійно та мужньо і, можливо, з розумінням підтримала б її намір приховати правду від Г’ю. Вони багато говорили, і до Іраку повернулася зовсім інша Ґертруда, пишучи Флоренс про «це останнє літо», можливо, не лише в одному значенні:

«Моя люба матусю,

...мені так приємно думати про те, що вам подобалося, коли я вранці приходила до бібліотеки [в Раунтоні], незважаючи на те, що я страшенно вам заважала. Ви знаєте, у мене таке відчуття, ніби я ніколи раніше не знала вас по-справжньому, ні разу за всі ці довгі роки. Можливо, це через загальну кризу, яку всі ми переживали, і моє безмежне захоплення вашою сміливістю та мудрістю. Що б там не було, я переконана, що ще ніколи не любила вас аж настільки сильно,