Читати книгу - "Сонячна машина"

— Ну, це такий порiвняно короткий час, що..

— Правда? Ну, а от… Є такi люди, що цього абсолютно не розумiють. I вигадують страшеннi дурницi. Просто нiяково слухать Ну, i нехай! Ото! Рудi, а ви додому зараз?

— Додому, Трудо.

— Хм. Я пiшла б iз вами, коли б… Я вже давно в наших не була. В нас усi здоровi?

— Так, здається, всi.

Труда якийсь час мовчить, потiм iз стомленою посмiшкою простягає Рудольфовi руку.

— Ну, вiтайте наших усiх i принцесу. Ах, вас же треба випустити!

На ганку Труда ще раз простягає руку бiдному Рудi.

— А ви, Рудi, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане — i все пiде iнакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре?

Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.

Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiймає комiр, всовує в нього пiдборiддя й почуває колишнiй з дитинства затишок схованого пiд дощиком у комiр половини лиця.

Так, так. «Не сумуйте, що так усе вийшло». Дiйсно, вийшло трохи не так, як думалось. I таки дуже-дуже не так.

* * *

Макс заходить пiд якийсь ганок i знову перечитує коротенького листа: «От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене. Але поспiшай, бо буде пiзно. Сузанна».

I все. Що може значити ця фраза «бо буде пiзно»? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? «Тепер ти можеш прийти». Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тодi його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.

I чого весь час пiсля останнього побачення абсолютно не хотiла бачитись, а тепер раптом захотiла?

Чи щось гiрше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?

Макс ховає листа в кишеню й знову поспiшає, хмурячись i ховаючи шию в пiднятий комiр пальта.

Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.

Нi портьє, нi льокаїв бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота, стоять розчиненi, порожнi.

Згори чується веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох голосiв.

Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?

Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi, простi, занадто неаристократичнi; убрання ще простiшi, безпретензiйнi, з робiтничих кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв — зовсiм же робiтничi!

Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, i на це свято покликала и його!!

Макс вибiгає на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що їм нiтрошки не цiкавi iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед ним немає, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих тiл. Музика вбогенька — гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.

Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?

Макс обережно попiд стiною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цiдили свої перетомленi ласки «творцi краси», де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови «вибранцiв», там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою кров'ю, рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радостi очей. Вони не цiдять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обiймах.

Але Сузанни все ж таки нiде немає.

Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця, стоїть дiвчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профiль негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не має пари або той, з ким хотiла б бути у парi, взяв собi iншу. I вона стоїть i сумно дивиться на намисто крапель на голих вiтах дерев.

Макс обережно пiдходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер.

Дiвчина чогось трошки нiяковiє, потiм скидується й виявляє готовнiсть провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кiмнатi.

— А не з гiстьми?

— Якими гiстьми?!

— А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь?

Дiвчина знову трошки нiяковiє.

— Нi, то не гостi. То так… Ми тут живемо. В нас раз у раз так…

— Ах, так?

— Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви її родич?

— Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?

— Еге ж, сама.

— Вона здорова, не знаєте?

— Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кiмнати.

— Будь ласка.

Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом покоїв Сузанни.

Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка в салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний табiр циган.

Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.

Худенька ввiчлива дiвчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:

— Ось цi дверi.

Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З покоїв палацу долiтає веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.

Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi — i вони, нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.

Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi, уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.

— Сузанно!

Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна н бере вiдкинену набiк руку. Вона