Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Вони глянули згори на рівнинні луки і на маленьку річечку, обличчя їхні застигли.

Унизу лежали забиті бізони — один біля одного, з жовтим хутром, з довгими чорними гривами і короткими рогами. Вони були розкидані скрізь, ніби на полі бою.

З деяких уже знята шкура. Вовки, що гасали поміж ними, кинулись навтікача; вони вже наїлись досхочу. Дрібні койоти задзявкали, підібгали хвости і також побігли геть. Чоловіки з Ведмежого братства довго стояли мовчки. Що сталось з цими бізонами? Хто полював на них? Хто лишив м'ясо без охорони? Хіба це можливо вбити зразу так багато бізонів на такій малій території? Де сліди мисливців? А коли дакоти найшли їх, то визначили, що навколо стада проїхало не більше трьох коней. Чапа спішився і уважно розглянув найближчий слід — він був залишений підкованим мустангом. Полювали тут білі люди.

Токай-іхто зіскочив з коня, підійшов до вбитого бізона і розкрив йому рота. Язик був вирізаний. Вождь кивнув і вказав на це мисливцям, що швидко йшли слідом за ним.

— Облава, — пояснив він. — Облава з вогнестрільною зброєю. Вони забирають лише шкури і язики — їх легко перевозити, і за них можна одержати чималі гроші. Все інше лишають гнити. Скоро в прерії не лишиться жодного бізона. Закон про бізонів, який зараз діє, призвів до винищення чотирьох тисяч голів.

Мисливці розбрелись по полю, обстежуючи забитих тварин. Потім знову вернулися до Токай-іхто, що мовчки чекав на них.

— Що ж робити? — спитав Четансапа. — Чи можна безперешкодно забрати м'ясо?

— Можна, Чорний Соколе, син Сонячного Дощу. Нам можна взяти те, що не потрібне «сильним вовкам» з білих людей, бо за це мало платять. Ми можемо використати те, що вони залишили пропадати. Нам вистачить м'яса на кілька місяців, Білі покинули також купу шкур, які вони, встигли уже здерти. Вони втекли, побачивши нас з Гірським Громом. Ми наштовхнулися на них, коли бігли від Міссурі до своїх наметів. Почувши постріли, ми поспішили сюди.

Токай-іхто і Четансапа дивились на трьох воїнів, що метрів за сто від них оглядали шкури, про які йшла мова.

— Завтра вранці жінки перетаскають здобич до наметів, — вів далі Токай-іхто. — Ми не будемо переносити табір, бо місце на узліссі дуже вигідне. Коли ми переправимо здобич туди, нам ніхто не стане на заваді. А тепер тут треба залишити кілька вартових, щоб відганяли вовків.

— Хуг. Я бачу, скоро всі дикі бізони будуть забиті білими. Часке і Гапеда говорили правду. Нам треба навчатись розводити плямистих бізонів. Це тепер зрозуміє кожний, навіть Чотанка, що й досі тримає намет на протилежному березі струмка.

Чотанка, про якого йшла мова, поволі наближався до них. Він попросив Токай-іхто пояснити, у чім справа, похмуро глянув навкруги і сказав:

— Тепер я бачу, що дух дикого бізона, якого закликав Гавандшіта, не має вже ніякої сили. Уатшітшун перемогли дикого бізона. Він помер. Якщо ми також не хочемо померти, то мусимо вчитись чогось нового.

Три вожді спільно обрали вартових.

Мисливці вертались до табору протверезілі, закусивши; губи. Звістка про вбивство бізонів швидко облетіла весь табір. Мовчки, не чекаючи розпорядження, Чотанка і всі, хто напнув намети на тому березі струмка, перенесли їх, і таким чином утворився спільний табір, як це велося здавна. Не нап'яли тільки чарівного намету із зміями ї, громовими птахами — у ньому не було господаря.

Токай-іхто запросив друзів на маленький бенкет.

Як колись на Кінському потоці, Уїнона й Унтшіда поставили миски і розклали рогожі. В гості прийшли Четансапа, Чапа, й Чотанка, були тут також і молоді Круки, Ігасапа та Шеф де Лю. Згодом з'явився Гірський Грім.

Поруч Уїнони сиділа її сестра Сітопанакі, біля ніг якої лежало ведмежа. Ввійшли у намет Адаме, Томас і Тео й, нарешті, прослизнули Гапеда, Часке та Грозова Хмара. Їжі вистачило усім: Уїнона закип'ятила великий горщик молока; його розливали тепер у череп'яні миски, як колись суп із бізонячого м'яса, і гості їли з них роговими ложками. Після молока подали печеню з бізонячого м'яса. Гості аж засміялися від задоволення, такою смачною вона їм здалась. Після обіду чоловіки з насолодою запалили люльки. Бобер сів коло понки.

— То як, — запитав він, — хочеш залишитись у нас і оженитись на дівчині, яку звуть Медова Квітка? Ти можеш збудувати собі намет. Дерева в лісі досить, а ми тобі дамо бізонячих шкур. Ми сьогодні чимало їх привезли.

Шудегатша погодився. Всі раділи, що турботи хороброго Хитрого Бобра про жінок з його намету зрештою так вдало кінчились.

— Щоправда, ви погано повелися зі мною, — сказав понка. — Я гадав, ви дуже зрадієте, коли до вас прийде посланець Токай-іхто.

Вождь зачув ці слова і обернувся до молодого воїна.

— Ти мене швидше зрозумів, понка, ніж дехто з моїх воїнів, це робить тобі честь. Але зваж на те, що я не доручав тобі переказувати Ведмежому братству, коли я прийду, або розповідати про вирощування маїсу. Ти мав лише повідомити, що я живий.

Шудегатша опустив очі.

— Це правда, я багато плескав язиком. Тобі, певно, не потрібні такі балакуни.

— Ти залишишся в нас, як я обіцяв тобі на Міні-Сосе. Ще не раз трапиться нагода випробувати твою мужність і витриманість, мій молодший брате. Ти припав до серця мені й моїм людям.

— Хуг! — вигукнув Бобер, і інші приєдналися до нього. — Але, — продовжував він, — але мені теж треба підшукати якусь жінку для свого намету. Не можу ж я завжди сам кип'ятити молоко!

Всі присутні вибухнули реготом, і сам Бобер теж розсміявся.

— Так, — вів він далі, — я, певно, візьму собі оту кирпату вдову чорноногого. Вона хазяйновита жінка і завжди в доброму гуморі.

Воїн, здавалось, знову замислився.

— В чому справа? — запитав Четансапа, якого ця розмова, очевидно, тішила.