Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

class="book">Тим часом у вітальні Рюгос Торненсен здав на гру карти і, оскільки хазяїн затримався, вирішив розважити гостей згадками давноминулої молодості.

— Скажу вам, панове, мій друг Людвіг Улл не любить, коли в його присутності говорять про його воєнні одіссеї, та коли б не його, прямо скажу, талант, не сидів би я з вами тут у цін затишній господі.

Діялось це у ті давні часи, коли ми були ще зовсім молоді і не могли знати справжньої ціни нашого життя. Тільки тому ми бездумно ризикували, лізли на рожен, а от він ніколи… Він діяв завжди напевне, знаючи, що чекає попереду. Він завжди знав, як знайти вихід із найскрутнішого становища. Людвіг був завжди такий… Пане управителю, налийте мені трохи віскі, — Рюгос випив і, помітивши, що його уважно слухають, вів далі: — 10 липня 1940 року. Пане Нейс, ви, звичайно, пам'ятаєте цю сумну дату? Дату капітуляції нашої армії. Не знаю, де були в цей час ви, а я, двадцятидвохрічний сержант, служив у цій нещасній армії, що без жодного пострілу склала зброю. Нам трохи пощастило, ми знаходились недалеко від Тромсьє, коли прийшов наказ уряду припинити опір, якого ніхто не чинив. Ми встигли чкурнути до Англії, поки фашистські війська дісталися Фінмарка. В Англії я одразу ж потрапив до диверсійної школи і там зустрівся з Людвігом. Разом опановували премудрості підпільної праці, набували навичок нової для обох нас військової професії. Поки ми вчились, нацисти підім'яли всю Європу, їх війська прорвались до Волги, берлінське радіо вже сповіщало світ про падіння Сталинграда, союзні війська відступали в лівійській пустелі під ударами броньованого кулака Роммеля. Ситуація була вельми напружена і тут згадали про нас. Хардагер-відда. В підручниках географії написано: різновисоке плоскогір'я. Рельєф гористий. Озера, малі річки і болота, город яких здіймаються в небо шпилясті вершини… Нас викинули біля підніжжя Хардон-горокулен, а це майже дві тисячі метрів над рівнем моря. Гора вкрита льодовиками загальною площею дев'яносто квадратних кілометрів. Так от, під самою стіною одного з них, у давно кинутій хибарці пастуха ми й сховалися. Крок за кроком розвідували обстановку, готували диверсію. Голодні… Так, так ми ледве не померли з голоду там. Воно так, мабуть, і було б, коли б не потрапив нам до рук олень, що випадково відбився від стада. Ми розірвали того нещасного руками і з'їли. Адже Людвіг заборонив нам стріляти, аби не дати до часу знати, що ми вже тут. Під нами в глибокій долині був Рьюкап і завод важкої води «Норшкгідро», який нам за завданням Вищої союзної ради належало висадити в повітря. Тa одне — наказувати, і зовсім інше — виконувати накази… І все-таки 28 лютого о двадцятій годині за середньоєвропейським часом ми залишили нашу хибарку і рушили на Рьюкан. Нуль годин тридцять хвилин — час атаки. Ні я, ні хто інший у нашій групі, що складалася з шести чоловік, не знали тоді, для чого потрібна важка вода і взагалі, чому вона важка, і, звичайно ж, не мали найменшого уявлення про то, що саме нам, норвезьким хлопцям, випало перешкодити нацистам створити атомну бомбу. І ми перешкодили електролізне устаткування заводу, що давав важку воду для атомних котлів, злетіло в повітря за всіма правилами диверсійного мистецтва. «Відмінна робота!» — сказав на другий день командуючий окупаційними військами в Норвегії генерал Фалькенхорст. Ми були з ним згодні. Три тисячі фунтів важкої води і всі важливі вузли концентруючої установки були знищені. Окупанти так і не спромоглися її відновити.

— Що ж їм перешкодило? — запитав Юхан Нейс. — Знову диверсія?

— Ні, цього разу у справу втрутився радянський солдат. За що не лише ми з вами, пане управителю, але і все людство повинно бути йому вдячне. Тільки тепер, коли кожному ясно, до чого привела б атомна зброя, опинись вона в руках нацистських верховодів наприкінці війни, розумієш, який великий подвиг звершили ті, хто знищив фашизм Гітлера. Я кажу це не тільки тому, що з нами зараз наш друг, радянський консул, я говорю це завжди і скрізь, бо я так думаю.

— Ну, а як же ви? — бажаючи перевести розмову на більш приватну тему, поцікавився управитель Юхан Нейс. — Як вам удалося вискочити з Рьюкана?

— Нам допоміг снігопад. На ранок наші сліди замело. А ми тим часом були вже біля шведського кордону, який довелося переходити в спідній білизні. Ви не повірите, але було саме так.

— Та ні, жартуєте. До чого тут білизна?

— Як з'ясувалось, роздягтися до білизни для нас значило опинитись на волі. Якби ми залишились у формі, в якій діяли в Рьюкані, шведи змушені були б видати нас окупаційним властям, а так вони зробили вигляд, що прийняли групу біженців, і інтернували нас.

— Неймовірно! — вигукнув Юхан Нейс. — Просто важко повірити.

Увійшов Людвіг Улл і спокійно, ніби нічого не сталося, сів у своє крісло за ломберним столиком.

— Ну, коли не вірите мені, спитайте у Людвіга.

— Про що суперечка?

— Та от, пан управитель не вірить, що шведський кордон ми переходили в ісподньому. Не вірить, що в іншому разі ми не мали б політичного притулку.

— Курйозно, але факт, — посміхнувся Людвіг. — До речі, про політичний притулок. Зараз у моєму кабінеті сидить чоловік, котрий теж просить політичного притулку.

Слова хазяїна, а особливо його виразний погляд у бік радянського консула, вмить розпалили атмосферу. Всім стало зрозуміло, що людина, яка сидить зараз у кабінеті сюсельмана, — росіянин і що присутність тут консула з Баренцбурга ускладнює все. Для управителя шахтами Юхана Нейса, що дотримувався офіційного курсу уряду країни, яка входила в блок НАТО, всякий перебіжчик з протилежного боку був людиною потрібною. Його вражали оповіді про воєнні часи, коли в загонах норвезького Опору боролись і гинули радянські люди, або факти, що свідчили про симпатії простих норвежців до радянських військовополонених, яких вони, бувало, ціною власного життя рятували з фашистських концентраційних таборів.

Однак він рахував це за часом, що давно минув, і вважав, що сучасні політичні обставини вимагають іншого ставлення до всього радянського, що уособлює на Шпіцбергені концесія тресту «Арктикавугілля». Юхан