Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Читали про конференцію в справі роззброєння? — зверталася одна пікейна жилетка до другої пікейної жилетки, — виступ графа Бернсторфа?

— Бернсторф — це голова! — відповідала жилетка, яку запитали, таким тоном, ніби вона переконалася в цьому, будучи багато років знайома з тим графом. — А ви читали, яку промову виголосив Сноуден на зборах виборців у Бірмінгамі, цій цитаделі консерваторів?

— Ну, про що говорити… Сноуден — це голова. Слухайте, Валіадіс, — зверталася вона до третього дідугана у панамі. — Що ви скажете про Сноудена?

— Я скажу вам одверто, — відповідала панама, — Сноудену пальця в рот не клади. Я особисто свого пальця не поклав би.

І анітрохи не засмутившись тим, що Сноуден нізащо на світі не дозволив би Валіадісу лізти пальцем у свій рот, продовжував:

— Та щоб ви не говорили, я вам скажу одверто: Чемберлен все-таки теж голова.

Пікейні жилетки здвигали плечима. Вони не заперечували, що Чемберлен теж голова. Але більше всього їх тішив Бріан.

— Бріан! — казали вони з запалом. — Оце голова! Він зі своїм проектом пан-Європи.

— Скажу вам одверто, мосьє Фунт, — шепотів Валіадіс, — все гаразд. Бенеш уже дав згоду на пан-Європу, але знаєте, на яких умовах?

Пікейні жилетки зійшлися до гурту й повитягали курячі шиї.

— З умовою, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом. Бенеш — це голова. Адже їм потрібно збувати кому-небудь свої сільськогосподарські машини. От ми їх і купуватимемо.

Під час цього повідомлення очі у дідків загорілися їм уже багато років хотілося купувати і продавати.

— Бріан — це голова! — сказали вони, зітхаючи, — Бенеш — теж голова.

Коли Остап отямився від своїх думок, він побачив, що його міцно тримає за лацкан піджака незнайомий дідуган у розчавленому солом'яному капелюсі з замусоленою чорною стрічкою. Його галстук з'їхав набік і просто на Остапа дивилася мідна запонка.

— А я вам кажу, — викрикував старий над самим вухом великого комбінатора, — що Макдональд на цю вудочку не піде. Він не клюне на цю вудочку! Чуєте?

Остап відсторонив рукою розгарячілого дідка й видерся з натовпу.

— Гувер — це голова! — летіло йому навздогін. — І Гінденбург — це голова.

В цей час Остап уже розробив план дії. Він перебрав у голові всі чотириста чесних засобів вилучення грошей, і, хоч серед них були такі перли, як організація акціонерного товариства в справі підняття затонулого під час Кримської війни корабля з золотом, чи велика гулянка на масляну на користь в'язнів капіталу, чи концесія на зняття магазинних вивісок, — жоден з них для даної ситуації не годився. І Остап винайшов чотириста перший засіб.

«Взяти фортецю несподіваною атакою не пощастило, — думав. він, — доведеться почати справжню облогу. Головне з'ясовано. Гроші у підзахисного є. І, судячи з того, як він, не моргнувши оком, відмовився від десяти тисяч, — гроші величезні. Отже, в зв'язку з недомовленістю сторін, засідання продовжується».

Він повернувся додому, купивши по дорозі тверду жовту папку з шнурками для черевиків.

— Ну? — запитали в один голос змучені бажаннями Балаганов і Паніковський.

Остап мовчки пішов до бамбукового столика, поклав перед собою папку і великими літерами вивів напис: «Справа Олександра Івановича Корейка. Розпочато 25 червня 1930 року. Закінчено…. го дня 193… р.»

Через плече Бендера на папку дивилися молочні брати.

— Що там всередині? — запитав допитливий Паніковський.

— О! — сказав Остап. — Там всередині є все: пальми, дівчата, голубі експреси, синє море, білий пароплав, майже новісінький смокінг, лакей-японець, власний більярд, платинові зуби, не штопані шкарпетки, обіди на чистому вершковому маслі і, головне, мої маленькі друзі, слава і влада, яку дають гроші.

І він розкрив перед враженими антилопівцями порожню папку.

Жив на світі бідний приватник. Це був досить багатий чоловік; володар галантерейного магазину, розташованого навпростець від кіно «Капітолій». Він безтурботно торгував білизною, мереживними прошвами, галстуками, ґудзиками й іншим дрібним, але прибутковим крамом. Якось увечері пін повернувся додому з перекривленим обличчям. Мовчки поліз у буфет, дістав звідти ще не почату холодну курку і, ходячи по кімнаті, з'їв її всю. Зробивши це, він знову відчинив буфет, вийняв ціле кільце краківської ковбаси вагою з півкіла, сів на стілець, і, втупивши в стіну осклянілі очі в одне місце, поволеньки зжував всі півкіла. Коли вія націлився ще й на круті яйця, що лежали на столі, дружина злякано запитала:

— Що сталося, Борю?

— Нещастя! — відповів він, запихаючи в рот тверде гумове яйце. — Мене жахливо обклали податком. Ти навіть не можеш собі уявити.

— Чого ж ти так багато їси?

— Мені треба розважитись, — відповів приватник. — Мені страшно.

І цілісіньку ніч приватник ходив по своїх кімнатах, де самих шифоньєрів було аж вісім, і їв. Він з'їв усе, що було в домі. йому було страшно.

Наступного дня він здав півмагазину під торгівлю канцелярським приладдям. Тепер в одній вітрині містилися галстуки і підтяжки, а в другій висів на двох мотузках величезний жовтий олівець.

Потім настали часи ще важчі. У магазині з'явився третій співвласник. Це був годинниковий майстер, що потіснив олівець убік і заставив піввікна бронзовим годинником з фігурою Психеї, але без стрілки, яка показує хвилини. І навпроти бідного галантерейника, який ще й зараз не переставав посміхатись, але вже іронічно сидів, крім остогидлого канцприладника, ще