Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

об виступ на нерівній підлозі.

— Усе гаразд? — запитала Сажана.

— Нас спіймають, — сказала Жинь.

Усе таке ідіотично марне: її втеча, смерть Жамси, зустріч біля річки. Призахідники схоплять їх уже за годину. Який у цьому сенс?

— Не варто недооцінювати опіумний вітрильник, — сказала Сажана.

— Навіть найшвидший вітрильник не здатен перегнати військовий корабель призахідників, — сказала Жинь.

— Може, й так. Але трохи часу в нас є. Якщо маєш дві армії й командирів, не знайомих між собою, то завжди трапляються непорозуміння в командуванні. Призахідники не знають, що це не республіканський корабель, а республіканці не знатимуть, чи призахідники давали дозвіл стріляти й чи він їм узагалі потрібен. Усі припускатимуть, що про нього подбає хтось інший.

Сажанин план утечі ґрунтувався на неефективності ланцюжка командування. Жинь не знала, сміятися їй чи плакати.

— Це не виграє вам часу на втечу, ви отримаєте, може, з пів години.

— Звісно. — Сажана показала на інший вітрильник. — А для цього є ще один корабель.

— То, виходить, він підставний?

— Більшою чи меншою мірою. Ми поцупили цю ідею у Вейсжі, — радісно промовила Сажана. — За мить ми прикриємо всі ліхтарі на палубі, але той корабель займе позицію, немовби готовий до бою. Він оснащений удвічі більшою вогневою міццю, порівняно зі звичайним вітрильником. Вони не зможуть наблизитися достатньо для того, щоб узяти його на абордаж, тож будуть змушені його потопити.

Це було розумно, подумала Жинь. Якщо призахідники не помітять, як другий вітрильник утікає в ніч, то можуть вирішити, що вона потонула.

— А як же команда? — запитала Жинь. — На борту того вітрильника є команда, так? Ти збираєшся пожертвувати «Ліліями»?

Сажанина усмішка здавалася викарбуваною на її обличчі.

— Радій. Якщо пощастить, вони думатимуть, що там була й ти.

Лікарка «Лілій» поклала руку Жинь на стіл, обережно розмотала її й різко вдихнула, побачивши ступінь ушкоджень.

— Ти впевнена, що не хочеш заспокійливого?

— Ні. — Жинь відвернула голову до стіни. Вираз обличчя лікарки був гіршим, аніж видовище її розтрощених пальців. — Просто дайте цьому раду.

— Якщо ворухнешся, я муситиму накачати тебе, — застерегла лікарка.

— Не ворухнуся. — Жинь зціпила зуби. — Просто дайте мені кляп. Будь ласка.

Лікарка здавалася заледве старшою за Сажану, але діяла відпрацьованими виваженими рухами, які трохи заспокоювали Жинь.

Спершу вона промила рани чимось на кшталт чистого спирту, який смердів так нестерпно, що Жинь ледве не прокусила ганчірку. Потім лікарка зшила місця, де плоть розірвалася, відкриваючи кістку. Рука вже так пекла від спирту, що це майже замаскувало біль, але від видовища, коли голка раз за разом занурювалася у плоть, Жинь так замлоїло, що довелося зупинитися через сухі позиви.

Нарешті лікарка підготувалася вправляти кістки.

— Тобі схочеться триматися за щось.

Жинь схопилася здоровою рукою за край стільця. Без попередження лікарка натиснула.

У Жинь очі мало не повилазили з орбіт. Вона мимоволі нестямно засмикала ногами в повітрі. Сльози стікали по її щоках.

— А ти добре тримаєшся, — пробурмотіла лікарка, примотуючи шину до руки Жинь. — Найгірше вже позаду.

Вона затиснула долоню Жинь між двома дерев’яними рейками і зв’язала їх кількома петлями мотузки, щоб знерухомити. Пальці Жинь визирали назовні, закляклі.

— Спробуй, як воно, — сказала лікарка. — Вибач, вигляд не­оковирний. Я зможу змайструвати щось легше, але на це знадобиться декілька днів і на кораблі в мене немає потрібних матеріалів.

Жинь підняла шину до очей. Між дошками вона бачила лише кінчики пальців. Спробувала поворушити пальцями, але не могла зрозуміти, слухаються вони чи ні.

— Я можу витягнути кляп? — запитала лікарка.

Жинь кивнула.

Лікарка витягнула кляп із рота Жинь.

— Я зможу працювати цією рукою? — запитала Жинь, щойно змогла говорити.

— Зараз не можна сказати, як усе загоїться. Більшість пальців у нормі, але центральна частина долоні розтрощена. Якщо…

— Я втрачу цю руку? — перебила Жинь.

— Цілком імовірно. Я хочу сказати, що ніколи не можна передбачити, як…

— Я розумію. — Жинь відкинулася на спинку стільця, намагаючись не панікувати. — Гаразд. Це… Це нормально. Це…

— Ти можеш обміркувати ампутацію, якщо рука загоїться, але рухливість не відновиться, — лікарка намагалася говорити втішливо, але від її тихих слів Жинь тільки хотілося кричати. — Може, це й краще, ніж розгулювати з… гм, мертвою плоттю. Вона сприйнятливіша до інфекцій, а хронічний біль може бути таким сильним, що ти схочеш його позбутися.

Жинь не знайшла, що відповісти. Вона не знала, як осягнути інформацію, що тепер вона лишалась однорукою і що їй доведеться перевчатися, якщо схочеться знову битися мечем.

Цього не могло статися. Цього не могло статися з нею.

— Дихай повільно, — сказала лікарка.

Жинь усвідомила, що дихає надто швидко і рвучко.

Лікарка поклала руку їй на зап’ясток.

— З тобою все буде гаразд. Усе не так погано, як ти думаєш.

Жинь майже перейшла на крик.

— Не так погано?

— Більшість людей із ампутаціями пристосовуються. З часом ти…

— Я ж солдат! — крикнула Жинь. — Що ж мені тепер у біса робити?

— Ти можеш прикликати полум’я, — сказала лікарка. — Нащо тобі меч?

— Я думала, що призахідники прибули сюди лише для військової підтримки й торгових перемовин. По суті, ця угода перетворює нас на колонію, — саме промовила Венка, коли Жинь, попри заперечення лікарки, увійшла до капітанської каюти.

Венка підняла очі:

— Хіба ти не повинна спати?

— Не хотілося, — відповіла Жинь. — Що обговорюєте?

— Лікарка сказала, що лаунданум вирубить тебе на кілька годин, — сказав Кітай.

— Я його не приймала, — Жинь сіла поруч із ним. — Годі з мене опіатів.

— Слушно.

Він глянув на її шину, а потім зігнув собі пальці. Жинь помітила, що його одяг просякнутий потом, а там, де він впивався в долоню нігтями, виднілися відмітини у формі напівмісяця.

Вона відкашлялася і змінила тему.

— А чому ми говоримо про угоди?

— Тарквет заявив свої вимоги континенту, — сказав Воєначальник Мавпи. Вигляд у Ґужубая був кепський. Обидві руки та ліву половину обличчя вкривали плями запеченої крові, а вираз спустошений і змучений. Він заледве пережив різанину. — Умови цієї угоди просто звірячі. Призахідники отримують право на торгівлю, ми відмовляємося від усіх прав на будь-які тарифи, але свої права вони зберігають. А ще вони отримують право будувати військові бази на нікарській землі, де їм заманеться.

— Не сумніваюся, вони отримали дозвіл і на місіонерів, — сказав Кітай.

— Аякже. І вони хотіли отримати право знову постачати в Імперію опіум.

— Звісно, що Вейсжа відмовив, — озвалася Жинь.

— Вейсжа підписався під кожним пунктом, — сказав Ґужубай. — Він навіть не сперечався. Гадаєш, він мав вибір? Він утратив контроль навіть над внутрішніми справами країни. Кожен його крок має схвалити делегат від Консорціуму.

— Отже, Нікані срака. — Кітай підняв руки в повітря. — Усьому срака.

— То чому ж Вейсжа так цього хотів? — запитала Жинь. Усе це не мало сенсу. — Вейсжа не любить віддавати владу.

— Бо він розуміє, що краще бути маріонетковим Імператором, аніж не мати взагалі нічого. Бо ці домовленості дають йому стільки срібла, що він