Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

зняв з нього наручники. Потім запитав:

— Чому вас так цікавить цей злочин?

— Тому що я кохав Меґан, чорти б вас ухопили! — вигукнув Островскі. — Невже це так важко збагнути? Я кохав, а її в мене забрали! Ви уявити собі не можете, що це таке, — утратити жінку, що кохав її понад усе в житті!

Я довго дивився на нього. Очі його були наповнені невимовним смутком. Урешті я зітхнув і сказав:

— Аж занадто уявляю.

Островскі був тут ні при чому. Ми тільки згаяли час, якого й так було небагато: залишалася доба, щоб розкрити цю справу і завершити слідство. Якщо завтра вранці ми не доправимо злочинця до кабінету майора МакКенна, то нашій поліційній кар’єрі край.

Залишалися дві особи: Рон Ґуллівер і Стівен Берґдорф. Ми були вже у Нью-Йорку, тож вирішили розпочати з Берґдорфа. Проти нього було чималенько доказів: він був головним редактором «Орфея кронікл», колишнім начальником Стефані, покинув місто відразу ж після вбивства чотирьох людей, а потім повернувся туди, щоб узяти участь у виставі, де мало прозвучати ім’я убивці. Ми подалися до його дому в Брукліні. Довго гупали в двері, та ніхто не відчиняв. Ми вже хотіли було висадити їх, аж із сусіднього помешкання визирнув чоловік і сказав нам:

— Нема чого стукати, Берґдорфи поїхали.

— Поїхали? — перепитав я. — Коли?

— Позавчора. Я бачив у вікно, як вони сідали у кемпінг-кар.

— Стівен Берґдорф теж?

— Авжеж. Із усією родиною.

— Та ж він не мав права покидати штат Нью-Йорк! — вигукнув Дерек.

— А це не моя проблема, — прагматично відказав чоловік. — Вони вже, мабуть, у долині Гудзону.

*

Двадцять перша година, Національний Єлловстоунський парк.

Берґдорфи приїхали туди годину тому й отаборилися на східній околиці. Була тепла ніч. Діти гралися надворі, а Трейсі в кемпінг-карі поставила кип’ятитися воду, щоб зварити макарони. Та вона не знайшла спагеті, хоч знала, що купила їх.

— Не розумію, — роздратовано сказала вона Берґдорфові, — мені учора здавалося, що у нас є три пакети макаронів.

— Та це не має значення, люба. Ось поїду і куплю, тут неподалік є крамничка біля автостради.

— То ти заводитимеш кемпінг-кар?

— Ні, візьму авто. Ось бачиш, як добре, що ми прихопили автомобіль. А може, я ще знайду речовину, яка допоможе позбутися того смороду від роздушеного скунса.

— Ох, так, благаю тебе! — вигукнула Трейсі. — Такий сморід, що не продихнути. Я й не знала, що скунс може так смердіти.

— Авжеж, ті скунси жахливі тварюки! Часом думаю собі, нащо Господь пустив їх на світ, — мабуть, щоб життя не здавалося нам медом.

Стівен покинув дружину й дітей і сів до автомобіля, що був припаркований поруч. Виїхав із кемпінгу і подався до крамниці. Та не зупинився коло неї, а попрямував до сірчаних джерел.

Коли він приїхав до паркувального майданчика, там було порожньо. Уже смеркло, та було ще видно, куди йти. Джерела були за кілька десятків метрів від невеличкого дерев’яного містка.

Берґдорф пересвідчився, чи ніхто не їде. На обрії не видно було світла фар. Він відімкнув багажник. Звідти ударив страшенний сопух. Його аж вивернуло. Сморід годі було витерпіти. Він почав дихати ротом, а носа затулив футболкою. Зробив над собою зусилля й витяг Алісине тіло, замотане в харчову плівку. Потім потягнув його до сірчаного джерела. Ще одне зусилля. Опинившись коло води, він поклав його на землю, а потім пхнув ногою, воно покотилося берегом і впало в киплячу сірчану воду. Він побачив, як труп поволі поринув у глибочінь, а незабаром зник на дні.

«Бувай, Алісо», — сказав він. І вибухнув реготом, а потім заридав і знову почав блювати. Аж ось його засліпило яскраве світло.

— Гей, ви! — крикнув хтось владним голосом. — Що ви там робите?

То був парковий охоронець. Стівен відчув, як серце його страшенно закалатало, мало не вискакуючи із грудей. Він хотів було щось сказати, та з горлянки вихоплювалося тільки невиразне бекання.

— Ану йдіть сюди, — звелів охоронець, так само спрямовуючи йому в обличчя сліпучий промінь ліхтаря. — Що ви тут робите, га?

— Та нічого, пане, — відказав Берґдорф, що вже трохи опанував себе. — Гуляю.

Охоронець недовірливо підійшов до нього.

— О такій порі? Тут? — запитав він. — Увечері тут заборонено ходити. Ви не бачили написів на щитах?

— Ні, пане, на жаль, не бачив, — розгублено відказав Стівен.

— Ви певні, що з вами все гаразд? У вас дивний вигляд.

— Та певно! Зі мною все добре!

Охоронець урешті вирішив, що це якийсь необережний турист, і тільки насварив Стівена.

— Надто вже темно, щоб гуляти тут. Знаєте, якщо ви впадете туди, то завтра від вас уже нічого не залишиться. Навіть кісток.

— Справді? — запитав Стівен.

— Авжеж. Хіба ви не чули в засобах масової інформації ту жахливу історію, що сталася торік? Про неї всі балакали. Чоловік упав у сірчане джерело, ось тут-таки, причому на очах у сестри. Поки наспіли рятувальники, то від нього нічогісінько не лишилося, хіба що пара сандалів.

*

Оголосивши в розшук Стівена Берґдорфа, ми з Дереком вирішили повернутися до Орфеї. Я зателефонував Анні, й ми вирушили в дорогу.

В архівній кімнаті Анна поклала слухавку.

— Це Джесс, — сказала вона Майклові з Кірком. — Вочевидь, Островскі непричетний до цієї справи.

— Так я і думав, — сказав Майкл. — То що тепер робитимемо?

— Треба щось з’їсти, ніч буде довга.

— Гайда в «Кодяк-гриль»! — запропонував Майкл.

— Чудово, — сказав Кірк. — Я мрію про добрячий шмат стейка.

— Ні, ви не йдете з нами, Кірку, — сказала йому Анна, яка боялася, щоб він не пробалакався. — Треба щоб тут хтось сторожував.

— Сторожував? — здивувався Кірк. — А що тут стерегти?

— Ви залишаєтеся тут, та й край! — відтяла Анна.

Вони з Майклом вийшли з редакції через задні двері й посідали в автомобіль Анни, що стояв у вуличці.

Кірк вилаявся, бо знову опинився на самоті. Згадав той час, коли був Сам-Собі-Начальником й сидів у комірчині в підвалі. Понишпорив на столі в розкиданих паперах і поринув у слідчу справу. Потім навпомацки знайшов останню цукерку і вкинув до рота.

Анна з Майклом їхали центральною вулицею.

— Це нічого, якщо ми