Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Правда про справу Гаррі Квеберта

Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 148 149 150 ... 166
Перейти на сторінку:
За п'ять днів до того

31 жовтня професор Гідеон Алканор, один із провідних фахівців з дитячої психіатрії Східного узбережжя і добрий приятель Ґегаловуда, підтвердив те, в чому вже не було сумнівів: у Ноли був серйозний психічний розлад.

Наступного дня після повернення з Джексона ми з Ґегаловудом вирушили до Бостона, і Алканор прийняв нас у своєму кабінеті в бостонській дитячій лікарні. Ознайомившись із попередньо надісланими даними, він вважав, що можна діагностувати дитячий психоз.

— Що це означає, якщо в загальних рисах? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.

Алканор зняв окуляри і довго протирав їх, наче обдумуючи те, що хотів сказати. Аж раптом обернувся до мене.

— Це означає, що, на мою думку, ви, пане Ґольдмане, маєте рацію. Я прочитав вашу книжку кілька тижнів тому. З огляду на те, що ви змальовуєте, а також на дані, які надіслав мені Перрі, я виснував би, що Нола часом втрачала зв’язок із реальністю. Певне, під час одного з таких нападів вона й підпалила материну кімнату. Тієї ночі, 30 серпня 1969 року, в Ноли виникли викривлені стосунки з дійсністю: вона хоче вбити матір, але поняття «вбити» тієї конкретної миті для неї нічого не означає. Вона вчинила дещо, та змісту його не усвідомлювала. На цю первинну травму потім наклався епізод із вигнанням злого духа, адже згадки про нього могли цілком спровокувати роздвоєння особистості, часові «перемикання», коли Нола раптом перетворювалася на свою матір, яку сама ж і вбила. І тут усе ускладнюється: втрачаючи зв’язок із реальністю, Нола цілком опиняється у полоні спогаду про матір і про свій страшний учинок.

Якусь хвилю я намагався осмислити почуте.

— Ви хочете сказати…

Алканор кивнув, не давши мені закінчити фразу.

— На стадії декомпенсації Нола била сама себе.

— А що могло спровокувати напади? — встряв Ґегаловуд.

— Гадаю, серйозні емоційні перепади — стресові ситуації, глибокий смуток. Те, що ви й змальовуєте в своїй книжці, пане Ґольдмане: зустріч із Гаррі Квебертом, у якого вона шалено закохалася, потім його відмова, через яку вона навіть намагалася накласти на себе руки. Картина, сказати б, майже хрестоматійна. Коли емоції б’ють через край, настає декомпенсація. А як настає декомпенсація, Нола бачить матір, яка карає дівчинку за те, що вона вчинила з нею.

Усі ті роки Нола та її мати були неподільні. Нам треба було здобути підтвердження в Келлерґана, тож у суботу, 1 листопада 2008 року, ми поїхали на Террас-авеню цілою делегацією: Ґегаловуд, я і Тревіс Довн; йому ми розповіли про те, що дізналися в Алабамі, й Ґегаловуд попросив піти з нами, щоб підбадьорити Девіда Келлерґана.

Відчинивши двері й побачивши нас, чоловік заявив:

— Мені нема чого вам сказати. Ні вам, ні комусь іншому.

— Зате ми маємо дещо сказати вам, — спокійно відповів Ґегаловуд. — Я знаю, що сталося в Алабамі в серпні 1969 року. Знаю про пожежу і про все.

— Нічого ви не знаєте.

— Вислухай їх, — сказав Тревіс. — І впусти нас, Девіде. Розмовляти краще в хаті.

Девід Келлерґан скорився: він упустив нас і провів у кухню. Налив собі чашку кави, не запропонувавши нам, і сів за стіл. Ґегаловуд і Тревіс посідали навпроти, а я лишився стояти трохи віддалік.

— І що? — запитав Келлерґан.

— Я їздив до Джексона, — мовив Ґегаловуд. — Говорив із пастором Джеремі Льюїсом. Я знаю, що вчинила Нола.

— Замовкніть!

— У неї був дитячий психоз. Траплялися напади шизофренії. 30 серпня 1969 року вона підпалила материну кімнату.

— Ні! — крикнув Девід Келлерґан. — Ви брешете!

— Тієї ночі ви знайшли Нолу на ґанку, вона співала. Врешті ви зрозуміли, що сталося. І виганяли з неї злого духа. Гадали, це піде їй на користь. Та наслідки були катастрофічні. У неї почалися напади роздвоєння особистості, під час яких вона намагалася покарати себе. Тоді ви поїхали якнайдалі від Алабами, в інший кінець Америки, щоб позбутися примари, та привид Луїзи продовжував вас переслідувати, бо вона й далі жила в Нолиній голові.

Келлерґановою щокою покотилася сльоза.

— У неї часом бували ті напади, — схлипнув він. — І я не міг нічого вдіяти. Вона була одночасно і донькою, і матір’ю. Вона сама себе карала і сама себе благала припинити це.

— І тоді ви вмикали музику і замикалися в гаражі, тому що це несила було терпіти.

— Так, несила! То було нестерпно! Я не знав, що робити. Моя донька, моя люба донечка, вона була така хвора…

Він заплакав. Тревіс дивився на нього, від почутого його охопив жах.

— Чому ви її не лікували?

— Боявся, що її в мене заберуть. Що запроторять до божевільні! Та й згодом напади траплялися чимраз рідше. Декілька років мені здавалося, що та пожежа вже стерлася з її пам’яті, я навіть думав собі часом, що ті сцени геть припиняться. Їй ставало дедалі краще. До літа 1975 року. Раптом у неї знову почалися надзвичайно сильні приступи, хтозна й чому.

— Через Гаррі, — сказав Ґегаловуд. — Зустріч із Гаррі була для неї занадто вже сильним емоційним струсом.

— То було страшне літо, — відказав панотець Келлерґан. — Я відчував наближення нападів. Майже міг їх передбачити. То був жах. Вона молотила себе лінійкою по пальцях і по грудях. Наливала повнісіньку балію води і занурювала туди голову, благаючи, щоб мати перестала. А мати — її власним голосом — сварила Нолу на всі заставки.

— А ви колись її так топили?

— Джеремі Льюїс клявся, що лише це й допоможе! Мені казали, що він вважає себе екзорцистом, але ми з ним ніколи не говорили на цю тему. А потім він раптом заявив мені, що в Нолу вселився злий дух і його треба вигнати. Я погодився, аби лише він не видав Нолу поліції. Джеремі був геть дурнуватий, та що я міг іще вдіяти? Я не мав вибору… В цій країні дітей кидають за ґрати!

— А її втечі? — запитав Ґегаловуд.

— Вона якось утекла з дому. На цілий тиждень. Пам’ятаю, це було наприкінці липня 1975-го. Що я мав робити? Телефонувати в поліцію? І що казати? Що моя дочка з’їхала з глузду? Я вирішив зачекати до кінця тижня, а потім зняти ґвалт. Весь тиждень я шукав її вдень і вночі. А потім вона повернулася.

— А що сталося тридцятого серпня?

— У неї був дуже сильний напад. Ніколи я не бачив її в такому стані. Намагався заспокоїти, але марно. Тоді я подався до гаража лагодити той клятий мотоцикл. Увімкнув музику на повну гучність. Просидів там до

1 ... 148 149 150 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда про справу Гаррі Квеберта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"