Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

Україні, серед яких Кобзар наш мав уже велику славу й ласку. І про цю кампанію Шевченка мало звісно докладно. Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині і Полтавщині в 1843 – 1846 рр. розказує лубенець Чужбинський-Афанасьєв. Там знаходимо таку картину розумових інтересів багатшого українського панства:

«В то время паны наши жили, что называется, на широкую ногу, и патриархальное гостеприимство не теряло ни одной черты из своего почтенного характера. Молодое поколение было уже более или менее образовано. Женщины высшего сословия, собственно молодые, все уже были воспитаны в институтах, пансионах или дома под надзором гувернанток, и французский язык не только не казался диковинкой, как в начале тридцатых годов, но считался необходимой принадлежностью всякой образованной беседы. Говорили на нём быстро и порядочно одни, впрочем, женщины, а кавалеры по большей части не умели вести разговора на этом языке, но каждый щёголь считал обязанностью пригласить даму на танец – непременно по-французски. Хотя у многих помещиков выписывались журналы, т. е. «Библиотека» и «Отечественные записки», но критические статьи Белинского оставались неразрезанными на том основании, «что в них всё начиналось от Адама», и жадно читалась летопись Брамбеуса, приходившаяся по плечу большинству публики: заучивались наизусть драматические фантазии Кукольника, и я знал одну очень милую барышню, которая могла проговорить без запинки всего Джакобо-Санназара»530.

Обстановка в Україні під час перебування Т. Г. Шевченка на батьківщині

Над таким ґрунтом піднімалось кілька панських родин, із яких великопансько-французьке навчання давало вже вищі парослі, що, дякуючи кріпацтву, що псувало панські натури лінню, та державним порядкам, які не давали путньому чоловіку робити що-небудь для громади, дуже калічились і ті люди, що вже набрались із Франції не самих мод і танців, а й вільних чоловічих думок. Ось як малює тих людей Чужбинський. Йдеться про «мочемордіє», про подвійний вплив якого на Шевченка йшлося вище».

Мабуть, цим пояснюється те, що вміщені в збірнику «Спогади про Тараса Шевченка» (К., 1982.) з матеріалів О. С. Афанасьєва-Чужбинського – до речі, перекладених і поданих, як і всі інші, українською мовою, – сюжет про «мочемордіє» не тільки не розглядається, а навіть не згадується. Очевидно, складачі збірника вважають, нібито вони більш старанно й вимогливо бережуть добру пам’ять про геніального поета, ніж видатний вчений М. П. Драгоманов, який аж ніяк не цурається того, що відчував і переживав Тарас Григорович, а намагається пояснити причини тих або інших обставин його життя. До речі, щирі друзі поета не лише переживали цю слабкість поета, а й не приховували перед ним свою відразу до неї. Переконливим свідченням цього є подальший сюжет:

«Тепер, читаючи такі оповідання, всякий здвигне плечима, коли не гірше. І справді, компанія для українського кобзаря неабияка! Тільки все-таки ми думаємо, що він дещо виніс із цієї компанії, окрім «мочемордія», яке, одначе, стало заїдати поета вже після перебування за Каспієм. Серед тих панів, із яких виходили «мочеморди», були люди, що все-таки, окрім щирого, нечиновницького серця, мали вже в голові деякі вільні думки, які зайшли з французькими книжками Гюго, Ламартіна і ін. Знали вони ціну і забороненій книзі, напр., Міцкевичевій. Були серед них і ті жінки, які зрозуміли Шевченка і на яких він завше покладав надію, що вони його оцінять (напр. С. А. З[акрев]ська531, авторка повісті «Институтка» в «Отеч[ественных] записках» і ін.). Були тут: і кн. Репнін, чоловік із породи декабристів і, мабуть, чи не автор «Истории русов», яка стільки мала сили над Шевченком; були тут і такі, яких цар Миколай послав на Кавказ, як гр. Яків Бальмен532, якому Шевченко присвятив свій «Кавказ», або такі, яких привозили в ІІІ Отделеніє за похвали французької республіки, як сам «високоп’янєйшество» В. З[акревськ]ий533.

Ми всмілюємось думати, що Шевченко наслухавсь вільних, сміливих, європейських думок од таких людей далеко більш, ніж од своїх університетських, київських приятелів, яким, видно по всьому, європейські, неспеціальні письменства були доволі чужими, – звісно, не систематичних політичних думок, а хоч гострих висмішок проти казьонних і церковних порядків. Ми думаємо, що й ці уривки з європейських політичних думок, які попадали в уха Шевченка од полтавських панів, були для нього корисніші, ніж уривки з Шафарика й Ганки, яких, певно, поет ніколи і в руки не брав, або «Славянская міфологія» д. Костомарова, запечатана церковними буквами, – всі ці речі, які мають свою ціну, та тільки на такому ґрунті, якого не було в тодішній громаді, а тим більше в Шевченка.

Шевченко висміяв українське панство, «котре перлось на чужину шукати доброго добра, добра святого, волі, братерства братнього», яке «залазило на небо» і казало «нема ні пекла, ні раю». І був він правий, коли лаяв їх за те, що вони «в Україну принесли з чужого поля великих слів велику силу, та й більш нічого», за те, що вони «кричали, що Бог создав нас не на те, щоб ми неправді поклонялись», та все-таки «хилитесь, як і хилились, і знову шкуру дерли з братів незрячих гречкосіїв» і т. ін. Та все-таки, коли ми порівняєм сих панів не тільки з петербурзьким кружком «Маяка», в який пішов Шевченко за тими земляками, що йшли за Квіткою або й самими євангельськими слов’янцями київськими, то мусимо сказати, що дехто з того панства хоч би одними «великими словами, привезеними з чужини», прислуживсь і самому кобзареві, бо й він через кілька часу став говорити багато такого, за що колись сердивсь на своїх панів-земляків.

Тільки все-таки в цій школі українського панства, та ще й при «мочемордії», Шевченко ще менш міг навчитись чого-небудь систематично, ніж у компаніях київських слов’янщиків. І тут він ще більше підхоплював самі зернятка нових для себе думок, а часом слів, та «мотав собі на уса», та перероблював собі «своїм умом», іноді так не до ладу, як це робив він із «німецькою мудрістю», написавши в своєму беззв’язному й далеко не так мудрому, як звичайно думають, «Посланію до земляків» таку нісенітницю, як: «А то залізете на небо: І ми – не ми і я – не я! І все те бачив, все те знаю: нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я, та куций німець узловатий, та й більш нікого…» (??!) Ще більш звисока мусив дивитись Шевченко на панів українських, ніж на київських Колларів. Ані ті, ні другі, кожні по своїй причині, не здібні були систематично навчити Шевченка».

АРЕШТ ТА УВ’ЯЗНЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Гарячкові