Читати книгу - "Безсоння"

кореня, той витримав його вагу, і Ральф зісковзнув униз кам'янистим схилом, шукаючи ногою опори й притримуючи Луїзу за талію. Спідниця Луїзи припіднялася, оголюючи стегна, і він знову згадав Чакі Енгстрома і його Чарівний Жезл. Він був здивований і роздратований, побачивши, що Луїза намагається обсмикати спідницю.

(— Я знаю, що порядні жінки не задирають спідниці без необхідності, але коли забираєшся в печеру троля, всі правила поведінки відступають на задній план.)

Вона розгублено, навіть якось загнано посміхнулася:

— Якби я знала, де ми опинимось, я вдягла б штани. Ми ж їхали тільки в лікарню.

«Якби я знав, де ми опинимось, — подумав Ральф, — я зібрав би всі гроші, які в мене є, і купив би для нас квитки на літак у Ріо, люба».

Він обережно намацував ногою наступну «сходинку», чудово розуміючи: якщо впаде, то закінчить свої дні занадто далеко від «швидкої допомоги» Деррі. Якраз на рівні його очей із землі виліз червоний хробак, обдавши чоло Ральфа тонким струмком сухої землі.

Здавалося, цілу вічність він не міг знайти опори, потім намацав ногою гладкий виступ дерева — не корінь, а щось, що нагадувало справжню сходинку. Зісковзнув униз, і далі притримуючи Луїзу, і завмер, вичікуючи, чи витримає опора їхню вагу, чи обрушиться разом з ними. Вона витримала, виявившись до того ж достатньо широкою для двох.

Вони стояли на верхній сходинці вузьких сходів, що вели в глиб мерехтливої червоної темряви. Сходи були пристосовані для створіння, трохи нижчого від Ральфа й Луїзи, так що їм довелося пригнутись, але це все-таки краще, ніж пережитий кошмар останніх кількох хвилин.

Ральф глянув на рваний клин світла над головою, в його очах і на брудному, спітнілому обличчі застигла глуха туга. Ніколи ще денне світло не здавалося таким жаданим і настільки далеким. Він обернувся до Луїзи й кивнув, а вона, у свою чергу, стисла його руку й кивнула у відповідь. Зігнувшись, здригаючись щоразу, коли коріння торкалося їхніх спин або ший. вони рушили вниз.

3.

Спуск здавався безкінечним, Червонувате світіння дужчало й сморід Атропоса посилювався. Ральф усвідомлював, що вони обоє, спускаючись униз, водночас «піднімаються вгору». Ральф і далі переконував себе, що вони роблять те, що їм і слід робити, що за такою грандіозною подією обов’язково стежить хронометрист — той, хто обов’язково дасть їм знати, коли часу залишиться критично мало, — але все одно хвилювався. Бо ж, цілком імовірно, немає ніякого хронометриста, чи рефері, чи суддівської команди в смугастих футболках «Ставки зроблені», як сказав Клото.

У ту мить, коли Ральф подумав, чи ж не ведуть ці сходи прямісінько в пекло, сходи скінчилися. Невеликий кам’яний коридор — не більше сорока дюймів заввишки й двадцяти завдовжки — упирався в двері, за якими, пульсуючи, спалахувало червонувате світіння, що нагадувало відблиски жару відкритої печі.

— Ходімо, Луїзо, але будь готова до всього. Будь готова до зустрічі з ним.

Вона кивнула, знову підсмикала спідницю й пройшла у вузький проріз. Ральф спіткнувся об щось, що, мабуть, не було каменем, і, нагнувшись, підібрав предмет, який виявився червоним пластмасовим циліндром, розширеним з одного боку й звуженим з іншого. Секунду подумавши, Ральф зрозумів, що це таке — ручка скакалки.

Шість-сім-вісім.

Іди ДО БІСА.

«Не пхайся не в свою справу, шот-таймере», — радив йому Атропос, але Ральф упхався, і не лише через те, що лисі лікарі-карлики називали КА. Він утрутився, бо справи Атропоса стосувалися і його, що б там не думало це чудовисько. Деррі його місто, а Луїза Чесс — його друг, і найбільшою спонукою Ральфа було бажання зробити так, щоб лікар № 3 дуже пошкодував, що взагалі бачив брильянтові сережки Луїзи. Він відкинув ручку від скакалки й рушив далі. За мить Ральф і Луїза пройшли під аркою й завмерли, оглядаючи підземне житло Атропоса. Міцно тримаючись за руки й дивлячись на все широко відкритими очима, вони більше ніж будь-коли нагадували дітей із казки, але тепер уже не Пітера Пена й Венді, а радше Ганзеля й Ґретель, що опинилися в льодовому будиночку чаклунки після того, як багато днів поневірялися в лісовій хащі.

4.

— О, Ральфе. Боже мій… Ральфе, ти бачиш?

— Ш-ш-ш, Луїзо, ш-ш-ш.

Перед ними була маленька брудна комірка, що одночасно служила і кухнею, і їдальнею. Приміщення здавалося вбогим і моторошним. Посередині був стіл, у якого, як здалося Ральфові, спиляли більшість ніжок. Залишки їжі — якась сіра, прогіркла каша, що на вигляд нагадувала засохлий мозок на дні миски, — стояли на столі. Поруч примостився єдиний брудний розхитаний стілець. Праворуч від столу був примітивний нужник — просто іржаве металеве відро з туалетним сидінням на ньому. Звідти страшенно смерділо. Єдиною прикрасою комірки було старе дзеркало в бронзовій рамі, підвішене на стіні, — таке тьмяне, що, дивлячись у нього, можна було подумати, начебто дивишся крізь товщу води.

Ліворуч від дзеркала була певна подоба ліжка — брудний матрац і мішок, набитий чи то соломою, чи збитим у жужмо пір’ям. І подушка, і матрац спазматично відсвічували потом істоти, яка ними користувалася. «Від снів, що ховаються в цій подушці, я б збожеволів», — подумав Ральф.

Десь унизу — бозна-як далеко, — гулко капала вода.

В арковій проймі на протилежній стіні виднілося щось на кшталт комори, де в безладну купу були звалені найрізноманітніші предмети. Ральф навіть моргнув кілька разів, немов бажаючи переконатися, що він справді бачить усе це.

«Так, це саме те місце, — подумав він. — Тут ми знайдемо те, заради чого прийшли».

Луїза, немов у стані трансового гіпнозу, повільно рушила в бік другої арки. Її губи тремтіли від страху, але в очах горіла невтримна цікавість — саме такий вираз, на думку Ральфа, був у дружини герцога Синьої Бороди, коли вона відчинила двері кімнати, у яку їй заборонялося входити. Несподівано до Ральфа прийшла впевненість, що Атропос ховається за цією аркою, тримаючи напоготові іржавий скальпель. Поспішивши за Луїзою, він зупинив її біля арки. Схопив за руку, приклав палець до губ і похитав головою, наказуючи мовчати.

Потім присів навпочіпки, обіпершись рукою об брудну підлогу, немов спринтер в очікуванні пострілу стартового пістолета. І кинувся в арку (насолоджуючись податливістю тіла навіть у такий момент) — перевернувся й покотився клубком. Ногою він зачепив коробку, розсипаючи по підлозі масу речей: непарні рукавички й шкарпетки, кілька старих книжок у м’яких оправах, шорти, викрутку з бордовими плямами — чи то фарби, чи крові — на сталевому стрижні.

Ральф став на коліна й оглянувся на Луїзу, що застигла в проймі