Читати книгу - "Сяйво"

буде все окей, Венді.

Вона подивилася на нього.

— А чи так? Хотілося б.

Хеллоран кивнув.

— Ви і він, ви повертаєтеся. Іншими, мабуть, але то нормально. Ви не ті, якими були, обоє ви, але це не конче погано.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Венді стиха похитувалася назад-вперед у своєму кріслі-гойдалці, Хеллоран курив, поклавши ступні на перила ґанку. Піднявся легкий вітерець, промайнув секретною стежкою крізь сосни, але майже не поворухнув волосся Венді. Вона його коротко обстригла.

— Я вирішила прийняти Елову — містера Шоклі — пропозицію, — промовила вона.

Хеллоран кивнув.

— Звучить так, ніби робота хороша. Щось, у чому може знайтися цікавість для вас. Коли ви починаєте?

— Відразу після Дня праці. Коли ми з Денні звідси поїдемо, то відразу в Меріленд, пошукати помешкання. Мене дійсно переконала брошура Торговельної палати, знаєте. Місто там, схоже, гарне, в якому варто ростити сина. І я радо почну працювати знову, перш ніж ми зариємося надто глибоко в ті гроші, що залишилися зі страховки Джека. Там ще більше сорока тисяч доларів. Достатньо, щоби послати Денні в коледж, і ще потім залишиться йому на початковий період, якщо їх правильно вкласти, звісно.

Хеллоран кивнув.

— Ваша ма?

Вона поглянула на нього і в’яло усміхнулась.

— Гадаю, Меріленд достатньо далеко.

— Ви не забудете про старих друзів, авжеж?

— Денні мені не дозволить. Сходіть туди, побачитеся, він чекав весь день.

— І я так само. — Від підвівся й обсмикнув собі на стегнах білі кухарські штани. — З вами обома все буде гаразд, — повторив він. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Венді подивилася вгору на нього, і цього разу її усмішка була теплішою.

— Так, — сказала вона. Взяла його руку і поцілувала. — Інколи мені здається, що відчуваю.

— Креветки по-креольськи, — промовив він, рушаючи з ґанку. — Не забудьте.

— Не забуду.

Він пройшов униз схилом, потім по гравійній стежині, що вела до причалу, а тоді по битим погодою й часом дошках до кінця, де, звісивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі озеро поширювалося, віддзеркалюючи сосни на своїх берегах. Місцевість навкруги була гірською, але гори старі, заокруглені і пригладжені часом. Саме такими вони Хеллорану й подобалися.

— Багато наловив? — запитав Хеллоран, сідаючи поруч з Денні. Він зняв один черевик, потім другий. І, зітхнувши, дозволив своїм ступням опуститися в прохолодну воду.

— Ні. Але зовсім недавно в мене клювало.

— Ми візьмемо човен завтра вранці. Треба виїхати на середину, якщо хочеш впіймати їстівну рибу, хлопчику мій. Отам, подалі, аж ген там і залягає велика риба.

— Яка велика?

Хеллоран знизав плечима.

— О… акули, марліни, кити, такого типу риба.

— Тут нема ніяких китів!

— Атож, синіх китів нема. Звісно, що немає. Тутешні виростають не більше вісімдесяти футів завдовжки. Рожеві кити.

— Як вони можуть заплисти сюди з океану?

Поклавши долоню на голову Денні, Хеллоран скуйовдив йому рудувато-золотаве волосся.

— Вони пливуть вгору проти течії. Ось як.

— Справді?

— Справді.

Вони помовчали, задивившись вдалечінь, на гладінь озера, Хеллоран просто думав. Подивившись знову на Денні, він побачив, що в очах хлопчика стоять сльози.

Поклавши руку йому на плечі, він спитав:

— Що з тобою?

— Нічого, — прошепотів Денні.

— Сумуєш за своїм татом, авжеж?

Денні кивнув.

— Ти завжди знаєш.

Одна сльозинка викотилася з кутика його правого ока і тепер повільно спливала вниз по щоці.

— Ми не можемо мати ніяких секретів, — погодився Хеллоран. — Отак воно ведеться.

Дивлячись на свою вудку, Денні сказав:

— Іноді мені хочеться, щоби то був я. То моя вина. У всьому винен я.

Хеллоран сказав:

— Тобі не до душі говорити про це при мамі, авжеж?

— Так. Вона хоче взагалі забути про все, що там було. Я теж, але…

— Але ти не можеш.

— Не можу.

— Тобі треба поплакати?

Хлопчик почав було щось казати, але його слова проковтнули схлипи. Він похилив голову на плече Хеллорану і плакав, сльози по його обличчю тепер лилися потоками. Хеллоран обійняв його, але не говорив нічого. Хлопчику потрібно буде ще не раз і не два виплакуватися, він це розумів, а також те, що, на щастя Денні, він ще достатньо юний, щоби це могти. Сльози, що гоять, це ті самі сльози, які пригнічують і картають.

Коли Денні трохи заспокоївся, Хеллоран сказав:

— Ти через це перейдеш. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. Ти маєш ся…

— Краще б я його не мав! — задихнувся Денні, голос його все ще бринів слізьми. — Краще б я його ніколи не мав!

— Але ти маєш, — заспокійливо промовив Хеллоран. — На краще це чи на гірше. Твоєї згоди ніхто не питав, хлопчику маленький. Але найгірше вже позаду. Ти можеш поговорити зі мною, раптом щось, колись піде не так. А якщо щось зовсім важке трапиться, просто поклич мене і я приїду.

— Навіть якщо я житиму аж в Меріленді?

— Навіть туди.

Вони затихли, спостерігаючи, як за тридцять футів від причалу завертівся поплавок. Потім Денні спитав, так тихо, що майже нечутно:

— Ти будеш моїм другом?

— Завжди буду, скільки буду тобі потрібний.

Хлопчик його міцно обійняв, і Хеллоран обійняв його.

— Денні? Послухай мене. Я хочу побалакати з тобою про одну річ зараз і більше ніколи про це не нагадуватиму. Є такі речі, про які жодному шестирічці в світі не варто казати, але те, як має бути і як є насправді, майже ніколи не миряться між собою. Цей світ, усе наше життя — жорстка річ, Денні. Воно не переймається. Воно не ненавидить тебе чи мене, але заразом воно й не любить нас. Жахливі речі трапляються в цьому світі, і є речі, яких ніхто не може пояснити. Добрі люди помирають важко й болісно, залишаючи тих, хто їх любить, самотніми. Іноді здається, що тільки погані люди завжди здорові та успішні. Цей світ не любить тебе, але тебе любить твоя мама, люблю я. Ти гарний хлопчик. Ти сумуєш за татом, і коли ти відчуєш, що мусиш поплакати через те, що з ним трапилося, йди до комори або ховайся під ковдрою і плач, поки все з тебе не виплачеться насухо. Так і мусять робити добрі сини. Але дивися, давай собі сам з