Читати книгу - "Теорія літератури"

ужу. Сначала мне было совестно подсекать клюющую рыбу, ей это больно, а теперь озверел и вхожу в азарт»[981]. Співчуття до «бідної риби» трохи фальшиве, враховуючи далеко не веґетаріанські смаки Коцюбинського, а формула озвіріння («озверел») додатково підтверджує функцію їжі як manger.

Влітку 1910 р. Горький влаштовує рибалку на честь Коцюбинського. Вона так вразила Коцюбинського, що він переповідає про це в кількох листах. До Аплаксіної: «Теперь расскажу тебе о грандиозной рыбной ловле, устроенной Горьким специально для меня. В час ночи рыбаки закинули в море, на дно, на глубине 600 аршин веревку с крючками. Веревка такая длинная, что легла на дне на протяжении 5 — 5 1/2 верст. В 6 часов утра мы были уже на море — на 3-х громадных баркасах. 10 рыбаков и наша компания начали вытягивать веревку. Море спокойно, как зеркало. Сначала начали попадаться морские звезды, ежи, летучие рыбы-ласточки, но вот видно, как серебряной змеей что-то извивается в воде, и скоро вытягивают морского угря, величиной выше моего роста и толщиной в 2 человеч[еские] ноги. Он бьется и трепещет, но его оглушают железным крючком и бросают в лодку. Вот опять тянут рыбу-черта, всю красную и странную, похожую на Мефистофеля в красном плаще. Затем опять угри, рыба-черт и др. удивительные громадные рыбы. Наконец начинают попадаться небольшие, аршина по 1 1/2 акулы. Мы тянем веревку беспрерывно уже целых 4 часа и забрасываем лодку рыбой, причем одна страннее и цветнее другой. Наконец веревка рвется, что-то тяжелое порвало ее. Долго мучаются рыбаки и вытягивают чудовище-акулу, 3 1/2 аршина, 9—10 пудов весом. Она жива, не может только освободить рот от крючка и все старается перевернуть лодку. На нее накидываются, бьют ее железом, но она обдает нас брызгами, дышит тяжело и открывает рот с тремя рядами зубов, в котором с удобством могли бы поместиться две человеческие, даже дамские, в модных шляпах головы… Шесть часов вытягивали веревку, весь баркас нагружен рыбой. В 12 часов заехали в грот и в дикой обстановке первобытных людей устроили завтрак Пели песни, пили вино и торжествовали победу над акулой, привязанной к лодке, как пленник. К 7 часам вечера возвратились домой после целого дня, ярко проведенного на море. Потом я отправился к Горькому на обед, ел акулу (здесь их едят) и угрей, и просидели до 12 ч. ночи»[982]. (Того ж самого дня Коцюбинський послав листа дружині, де описав ту ж саму морську розвагу, з кількома додатковими деталями: «Для дітей я виколупав очі з акули, вони такі круглі, як кульки, тільки стали не зелені, а прозорі. Шкода, що, засихаючи, вони поморщились. Опріч того, одрізав крила од риби-ластівки. Ця риба зовсім нагадує ластівку і літає. Взагалі збираю для дітей все, що можу…» (7, 39).

В цьому епізоді їжа позбавлена будь-якого елемента гурманства, — навпаки, вона стає втіленням сили і насильства, виявом аґресії. Бажання добути їжу, дика радість від власноручного вбивання, до того ж убивання значно більшої кількості риби, ніж може з’їсти ця вишукана літературна компанія, охоплює Коцюбинського і його курортних товаришів. Апофеоз насильства — добивання акули і виколупування з неї очей на сувеніри.

Обсесивне об’їдання відбилося і в листах з Карпат, де Коцюбинський збирав матеріали для «Тіней забутих предків». «Багато їм» або «…займаюся тим, що їм, од ранку до вечора» (7, 129) — типовий коментар цього періоду в житті письменника. Коцюбинський пильнує, щоб не пропустити жодного літнього овоча або фрукта. Навіть по дорозі з Капрі з тамтешніми екзотичними фруктами, які він навіть посилає дружині і дітям додому, і в листі з Карпат, де так само вистачає гірської і лісової екзотики, він перепитує Віру, яка весь час, як і Аплаксіна, перебуває в неекзотичному кулінарно Чернігові: «Чи лишили для мене вишню? Я сього року не їв вишень» (7, 135).

У 1912 р. здоров’я Коцюбинського різко погіршилося. Він помер у 1913 p., після кількох місяців перебування у найкращій київській клініці. Він мріяв побачити Аплаксіну під час свого лікування в Києві, однак це не вдалося. (Страх, що обидві жінки зіштовхнуться, відвідуючи його в лікарні, виявився непереборним, і тому його остання зустріч з Олександрою Аплаксіною так і не відбулася. Залишилися тільки листи, не менш пристрасні і мрійливі, ніж перші, майже десятилітньої давності.)

У листах із лікарні він нарікав на одноманітну лікарняну їжу, детально описував її, а також пов’язані з нею фізичні відчуття: одноманітність і неадекватність харчування завдали йому не менших страждань, ніж хвороба.

Як проектується ця риса Коцюбинського-людини на тексти Коцюбинського-автора? Треба сказати, їжі та її споживання в творчості Коцюбинського не менше, ніж у творчості Котляревського або Гоголя. Вона домінує над характерами, над ситуаціями життя героїв, над самим текстом так само, як і над життям автора, що послідовно витворював образ естета, для якого краса, культура, духовність стояли на першому місці. Культивуючи естетизм та елеґантність, він концептуалізує своє власне ставлення до їжі в діаметрально протилежний спосіб. Письменник не говорить правди про себе. Ось — різдвяний обід 1911 р. в Горького, приблизно однаково описаний у листах і до Віри Коцюбинської, і до Олександри Аплаксіної: «Стіл був заставлений всякими стравами — шинка під турецьким флагом і індик під італійським, холодні закуски, вино, квітки і торти» (7, 165). А ось оповідання «Лист», написане в грудні 1911 р. на Капрі. Воно є маніфестом зречення м’яса як символу насильства над беззахисною природою. Оповідання настільки цікаве, що про нього варто згадати детальніше.

На Великдень син відвідує матір і сестру. Вони заготовляють колосальну кількість їжі. Він бачить гори зарізаних курей, качок, нарешті, порося, яке нагадує йому малу дитину, і це видовище вбивства знищує його апетит. У нього невроз. Їжа як насильство, апофеоз manger потрясають його ніжну душу. В кухні він прозріває: їжа дає існування, побудоване на знищенні іншого життя. На початку він протиставляє родинні обіди ресторанам і кав’ярням або фабричним формам годування людей. Наприкінці він не тільки не може їсти м’яса, а й відчужується від родини. «Дні минали безрадісно, в’яло і без того тепла, якого я так прагнув зазнати в родині. Щось стало між нами. Я не смів притулитися до материних грудей, обняти сестру» (3, 237).

В «Листі» Коцюбинський описує себе — тільки «навиворіт», навпаки. У темі руйнування сім’ї, втіленому в утраті смаку і інтересу до їжі, втілились його власний невроз, його особиста драма. Назва цього оповідання так само здається не випадковою для людини, яка писала, за власним визнанням, п’ять-шість листів щодня. Між