Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

– Іди перший, – сказала юродива. – Це все одно, що гробниця, розумієш? І підійми надгробок.

Петр зробив, як вона звеліла; надгробок був такий важкий, що він насилу підняв його.

– Ти молодець, – похвалила його Bianca matta, видряпавшись нагору слідом за ним. – Джованні не здужав підняти і ми змушені були йому допомагати, герцогиня і я. А тепер поклади цей камінь на місце.

Петр зробив так, як вона звеліла.

Фальшива гробниця стояла в кутку маленької лісової каплички святої Катерини, збудованої Нікколо Другим, поблизу чудодійної кринички, яка зціляла різні недуги очей. Біля кринички, прив’язаний до берізки, стояв осідланий кінь у яблуках і скуб траву.

Побачивши коня, Б’янка заплескала в долоні.

– Уго послухав Б’янку, Б’янку слухають усі, всі роблять те, що вона накаже!

– Хто цей Уго? – запитав Петр.

– Хлопець зі стайні. Я наказала йому привести до каплички коня, коли побачила, що ти все програв. На Джованні тут теж чекав кінь, але привести його сюди наказала герцогиня.

– Ти славна й мудра, Б’янко, – похвалив її Петр.

Загнуздавши коня, він стрибнув у сідло, відтак підняв Б’янку й посадовив її поперед себе. Вона заохкала від радості й пригорнулася до нього.

– Б’янка тебе любить, Петре.

«Ти ба, все-таки в Страмбі я здобув чиюсь прихильність», – подумав Петр.

– Куди ми їдемо? – запитала юродива, коли Петр погнав коня клусом.

– До мене на батьківщину, Б’янко, туди, де я народився. Коли людина втрачає все, що мала, вона завжди вертається додому.

– Ти, кажуть, чарівний стрілець? – запитала Б’янка.

– Ні, я не чарівний стрілець, але рушниця моя справді зачарована. І зачарував її мій батько, великий чаклун, який, крім усього іншого, виготовив чудодійну речовину, червону, з перламутровим полиском, з допомогою якої можна було обернути олово на щире золото.

– А де ця речовина?

– О, якби я це знав! – вигукнув Петр. – Якби я її мав, то міг би весь світ обернути на рай. Але мій батько заховав її так надійно, що ніхто й ніколи її не знайде.

У Петра було таке відчуття, ніби він розмовляє з дитиною.

– Покажи мені, як стріляє ця рушниця, – попрохала Б’янка.

– Ти вже це бачила, коли я застрелив з неї capitano di giustizia.

– Але я хочу побачити це ще раз. Збий мені шишку.

Петр скинув з плеча рушницю, прицілився, проте рука його опала, бо приклад виявився зламаним біля самісінької шийки. Напевне, це сталося тоді, коли він вибивав ним потаємне віконце в мозаїчному панно.

– Нічого не вдієш, Б’янко, ця рушниця зовсім зіпсувалася, доведеться віддати її полагодити.

Він кинув зламаний приклад на дорогу й поїхав далі.

Приблизно за годину цією самою дорогою понурий, змучений мул тягнув важкого воза, навантаженого дровами; поганяв мула чоловік у закіптюженому одязі, очевидно, вугляр. Ліве колесо воза наїхало на кинутий Петром приклад; приклад, на превеликий подив, виявився порожнистий і розколовся; з нього висипалася дивна речовина червоного кольору, з перламутровим полиском, яку туди хтось заховав, бо для нього, мабуть, дуже важило, щоб її ніхто не знайшов; поза сумнівом, це зробили ще в ті часи, коли рушниця Броккардо належала Одоріко Гамбаріні й коли Петр Кукань із Кукані виконував у домі цього графа функції пажа. Вугляр нічого не помітив і погнав свого мула далі. Вночі линув раптовий дощ, який більшу частину цієї червоної, з перламутровим полиском речовини змив; червонясті, звивисті сліди, схожі на змійок, які він залишив по собі, другого дня затоптала отара овець, що пройшла цією дорогою. Приклад, роздавлений, наче дірявий черевик, і засипаний овечими бібками, пролежав іще кілька днів на тому самому місці, куди його пошпурив Петр; рештки червоної, з перламутровим полиском речовини, яка збереглася в його порожнині, щезли під шаром намитої глини. А потім якийсь подорожній скинув приклад ногою в рів.

Тієї самої, або приблизно тієї самої пори, з римської брами виїхав малий, але вельми пишний кортеж кардиналів, єпископів і прелатів; це були представники курії, котрі за наказом Його святості прямували до Страмби, яка перестала бути герцогством, щоб управління громадськими справами цієї країни передати до рук святої церкви. Очолював кортеж молодий красень-кардинал Джованні Гамбаріні, який мав стати у Страмбі прямим намісником Його святості; папа обдарував його кардинальською шапочкою у винагороду за те, що, впавши перед ним навколішки, він щиро покаявся у всіх своїх гріхах і подарував церкві все своє майно, палац у Страмбі і всі латифундії. Молодий кардинал був радісний і веселий; біла, наче сніг, ослиця, яка поперед нього несла на своєму хребті коштовну золоту скриню з найсвятішим причастям, мала символізувати чистоту його намірів і задумів.

А Петр, везучи поперед себе в сідлі юродиву Б’янку, прямував на північ тією самою дорогою, якою свого часу приїхав сюди. Погода псувалася, над гладінню річки Інн клубочився вогкий туман і зливався з низьким небом. Петр, смертельно втомлений, задрімав у сідлі, і йому приверзлося, ніби він чує чийсь зворушливий голос, який вельми чітко вимовив його ім’я; він аж прокинувся від цього голосу й широко розплющив очі. І тут він побачив щось схоже на три велетенські жіночі постаті, які, перевищуючи гори, стояли на дні долини – дві білясті й одна чорнява; прозорі, в спадаючих вільно шатах, вони схилили голови й, здавалось, розглядали його згори. Однак ця мана швидко щезла; чорний птах пролетів крізь голову чорнявої, там, де в неї мали бути вуста, якби вона їх мала, і глузливо закрякав; мить – і жінок, які стежили за його подорожуванням, не стало, а разом з ними зникло й відчуття реально існуючого, зникли й спогади про щось непережите, і зостався тільки туман, імла