Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек"

Бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний Боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки «Baszom a Kristusmarját».

Передавши все це, дами висловили капітанові Сагнеру своє жагуче бажання бути присутніми, коли роздаватимуть подарунки. Одна з них навіть наважилася попросити дозволу виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як «Unsere braven Feldgrauen». 427

Обидві були дуже ображені, коли капітан Сагнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці помандрували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовиць. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по-своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:

- Ну й нахабні ж, шльондри. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки - немов ті тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.

На вокзалі була метушня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і направлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв вже два дні, всіма забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні й ходили жебрати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали й безнастанно лаялися.

Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати позалазили в свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що поїдуть аж за три години. Тому щойно зібраних солдатів знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона вскочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Сагнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, давній відомий донощик у місті, де він учителював, дуже радо пускався в розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому й за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив за вокзальною будівлею біля ліхтаря Швейка. Той стояв і зацікавлено розглядав плакат якоїсь добродійної воєнної лотереї. На плакаті наочно було показано, як австрійський солдат багнетом пришпилює до муру сторопілого бородатого козака.

Поручник Дуб поплескав Швейка по плечу й спитав, як це йому подобається.

- Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте,- відповів Швейк,- це дурне. Я вже бачив багато дурних плакатів, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.

- А що вам тут не подобається? - запитав поручник Дуб.

- Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояк поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати багнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого, і його можуть покарати, бо росіянин підняв руки вгору і піддається: його взято в полон, а з полоненими треба добре поводитися. Кажіть що хочете, а вони також люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягти із Швейка якомога більше і спитав:

- Так значить, вам шкода цього росіянина, правда?

- Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, нашого - бо його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, поламає багнет, адже мур кам’яний, а сталь - вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель, що служив за юшку, не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам, було, каже: «Коли почуєш «Habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що кладе в січку». Але взагалі він був непогана людина. Раз на різдво він зовсім одурів: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які багнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах багнети, і наш полковник наказав усю роту посадити під арешт. Три місяці ми не сміли й кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт...

Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояка Швейка і злісно спитав:

- Ви мене знаєте?

- Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі й затупцював на місці:

- А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте.

Швейк так само безтурботно, спокійно, немовби рапортуючи, знову повторив:

- Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, насмілюсь доповісти, з нашого маршового батальйону.

- Ви мене не знаєте! - лементував поручник Дуб.- Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але чекайте, ви мене тепер упізнаєте й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?

- Знаю, пане лейтенанте.

- А я вам востаннє кажу, що ви мене не знаєте! Осел! Маєте братів?

- Так точно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб оскаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя, і, втративши самовладання, вигукнув:

- Ваш брат, мабуть, така сама тварюка, як і ви. Ким він був?

- Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав екзамен на офіцера.

Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «Abtreten!».

Кожен пішов своєю дорогою, і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові й той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він уже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.

Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє солдатів з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони каліченою німецькою мовою змовлялися в пітьмі з двома повіями, їх цілі табуни швендяли навколо вокзалу. Швейк уже здалека зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:

- Ви мене знаєте?! А я вам кажу, що ви мене не знаєте... Але постривайте, ви ще мене пізнаєте... Можливо, ви мене знаєте з доброго