Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

ліку,

Мене ж затримає клятьба?

Хоч, може, це й химера все —

Але душа її приймає.

Блаженний той, хто вірність в серці має,

Він без жалю все в жертву їй несе.

А звій пергамену, і підпис, і печатка

Лякає всіх, як хижий василіск;

Там слово мертве од початку,

Там владу мають шкура й віск.

Скажи ж мені, щó треба взяти:

Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?

Різець, перо чи олівець?

Як бачиш, вибір пребагатий!

М е ф і с т о ф е л ь

Уже засипав, як з лотóк…

Навіщо стільки тої мови?

Бери абиякий листок,

А підписатися — вточи краплину крови.

Ф а у с т

Ну що ж, і цей зроблю я крок,

Коли вже в вас такі умови.

М е ф і с т о ф е л ь

Кров, бачиш, своєрідний сік.

Ф а у с т

Не бійсь, що я угоду цю порушу:

Мою нестримно пориває душу

До того, що тобі прирік.

Даремно я себе дурив:

Не більш од тебе я заважив.

Великий дух мене зневажив,

До тайн природи вхід закрив.

Тепер порвалась нитка мислі,

Науки стали мені ненависні.

Тепер у вирі чуттєвих втіх

Я пристрасти пломінь заспокою,

За чарівною пеленою

Набачусь див і чуд усіх.

Риньмося сміло в часу прибій,

В потік випадків і подій,

Нехай і сміх, і плач,

І щастя, й біль невдач

Перехлюпуються, як хвилі рік:

Лиш в русі проявить себе чоловік.

М е ф і с т о ф е л ь

В нас не питай, де міра й край:

Всього досхóчу, до жадоби.

Бери, хапай, що до вподоби,

І на здоров'я поживай.

Лиш не губись, держися сміло.

Ф а у с т

Та зрозумій, не в насолодах діло.

В стражданнях радощі відчути я готов,

Утіху — в розпачі, в ненависті — любов.

Мій дух звільнивсь уже од пут науки,

Чуткúм зробивсь до будь-якого болю,

Вмістить в собі всі радощі і муки,

Все те, що людству випало на долю.

І глиб, і вись — все духом охоплю я,

І втіху, й біль — все в серце уберу я,

Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитись

І разом з ним у безвість провалитись.

М е ф і с т о ф е л ь

І я жую вже ряд тисячоліть

Той шмат черствий, мій друже милий!

Ніхто з людей, з колиски й до могили,

Старої зáкваски ніяк не міг стравить.

Повір мені, для себе сам

Бог сотворив цей світ як цілість;

Він в вічнім світлі сяє там,

Нам дав лиш пітьму, ну, а вам

І день і ніч послав як милість.

Ф а у с т

Коли ж я хочу!

М е ф і с т о ф е л ь

Це воно!

          Але… тут є «але» одно.

Мистецтво довге, вік короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мріях смілий, у серці кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращі якості там найде;

Ти будеш сміливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як півдня син, яркий, палкий,

Як сіверяк, кріпкий.

І будеш ти зразком лицарства

І водночас верхом лукавства,

Зумієш пристрастю палати

І розраховано кохати.

Таку прояву високосну

Значý я знаком мікрокосму.

Ф а у с т

Хто ж я такий, що досягти

Я мрії людськости не можу,

Якою душу я тривожу?

М е ф і с т о ф е л ь

Кінець кінцем, ти — тільки ти.

З мільйонів кучерів дістань собі перуки,

На височеннії зопнися закаблуки,

Але й тоді ти будеш — ти.

Ф а у с т

Не радує мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязі років…

Я ніби й ріс — а добре придивиться,

То духом я ні крихти не зміцнів;

Не став я ні на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

М е ф і с т о ф е л ь

Мій друже, дивишся на речі

Ти якось надто по-старечи;

Ні, треба діяти не так,

Поки в житті ми чуєм смак.

Кат знає! Руки, ноги маєш,

І голова, і зад — все є…

А те, чим вільно користаєш,

То, може, скажеш, не твоє?

Шестірку коней я впряжу,

Коли купити їх до змоги,

І, хоч людина, а біжу,

Як звір двадцятьчотириногий!

Мерщій покиньмо всі думки

І в світ пориньмо навпрямки!

Хто в мудрощі химернії заходить,

Той мов осел, невдаха-довговух,

Якого пустирем мара по колу водить,

Коли кругом хвилює пишний луг.

Ф а у с т

З чого ж ми почнемо?

М е ф і с т о ф е л ь

                        Мерщій відціль біжім!

Та це ж катівня, а не дім!

Себе ти тут даремно душиш

І хлопчаків нещасних сушиш;

Нехай сусіда цим живе,

Товче, як знає, воду в ступі…

Чи тим малим ти скажеш щось нове?

Вони для того надто глупі.

Ось чуєш, вже один іде!

Ф а у с т

Я не прийматиму нікого.

М е ф і с т о ф е л ь

Та бідний хлопець довго жде,

Невже ж і піде без нічого?

Стривай, цей плащ і шапочка оця

Мені якраз, здається, до лиця.

(Перевдягається).

На мене сміло покладайся,

Я хлопчику скажу два-три слівця,

А ти іди в дорогу вже ладнайся.

Фауст виходить.

М е ф і с т о ф е л ь