Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

що бостонські водії — грубіяни, наступного разу, коли туди приїдете, запам’ятаєте всіх, хто вам сигналив чи підрізав. (Для протоколу: згідно з рейтингом 2014 року транспортної компанії AutoVantage найгрубіші водії в Г’юстоні. Бостон посів п’яте місце).

У фільмі 1988 року «Людина дощу» персонаж-аутист Рей — чудовий гіперболізований приклад підтверджувального упередження. Рей — савант, чий розум працює, як комп’ютер: чоловік може дуже швидко робити складні обчислення й пам’ятає неймовірну кількість не пов’язаних між собою фактів. Але Рей через свою особливість не може вписати ці факти в належний контекст. Усе, що він пам’ятає, для нього важливіше, ніж будь-які інші факти.

Отже, коли Рей із братом мають летіти з Огайо до Каліфорнії, аутист панікує. Літаки всіх американських авіаліній колись зазнавали жахливих катастроф, і Рей пам’ятає дати та кількість жертв кожної з них. Зосереджений на цих моторошних винятках, він відмовляється від усіх рейсів. Коли його роздратований брат питає, яким авіалініям Рей довірився б, савант спокійно називає австралійську національну авіакомпанію. «Qantas, — каже він. — У Qantas не було аварій». Звісно, Qantas не здійснює внутрішніх рейсів у США, отже, Рей із братом вирушають у наземну подорож через усю країну, а це значно небезпечніше, ніж політ. Але оскільки Рей не тримає в голові базу даних моторошних автомобільних аварій, він радісно сідає в машину.

Усі ми трошки нагадуємо Рея. Зосереджуємося на даних, що підтверджують наші страхи чи живлять надії. Пам’ятаємо те, що нас уразило, та ігноруємо менш драматичні події. А сперечаючись чи питаючи поради фахівця, більшості з нас складно відмежуватися від власних спогадів, хай як ірраціонально не було б на них зосереджуватися.

Певною мірою ця проблема стосується не інтелекту, а освіти. Люди просто не розуміють числа, ризики чи ймовірність, і мало що може зробити розмову між фахівцями та обивателями настільки дратівливою, як оця «нечисельність», як назвав її математик Джон Аллен Паулос за аналогією з неписьменністю. Людям, які думають, що літати небезпечно, ніколи не буде достатньо вдалих приземлень, щоб позбутися страху катастрофи. «Якщо показати ці величезні цифри, з яких відповідно витікає невелика ймовірність катастрофи, — писав Паулос у 2011 році, — математично неграмотні люди неминуче скажуть нелогічне “Так, але що, коли це будеш саме ти?” і потім ще киватимуть із розумним виглядом, наче щойно знищили ваш аргумент із глибоким знанням теми».[17]

Що тільки люди не придумають, наводячи оцей аргумент про «але що, коли саме я й буду цим нещасним випадком?». У 1970-х я поїхав до дядька в село в Греції. Він був сильним, спортивним чоловіком, але страшенно боявся літати, і саме це заважало йому поїхати в Лондон на лікування серйозної хвороби. Мій батько намагався його переконати фаталістичними словами, що кожному свій час полишити цю землю і його час іще не настав. Дядько, як і багато інших людей, що бояться літати, заперечив: «Так, але що як настав час пілота?».

Ніхто не раціональний на сто відсотків, і більшість із нас боїться ситуацій, коли ми ні на що не можемо вплинути. Мій дядько був неосвіченим чоловіком, народженим у кінці ХІХ століття. Я — освічена людина ХХІ століття з непоганим розумінням статистики та історії, але не набагато краще почуваюся під час тих нічних польотів, коли тримався за крісло лайнера на підході до Провіденсу. У такі миті я намагаюся думати про тисячі літаків, які приземляються по всьому світу, і неймовірно маленький шанс, що саме мій літак витягне нещасливий лотерейний білет. Зазвичай мені це абсолютно не вдається: усі рейси, які безпечно приземляються від Ванкувера до Йоганнесбурґа, не мають жодного стосунку до мене, коли я хапаюся за бильця сидіння, поки літак ковзає над дахами Род-Айленду.

Письменник-фантаст і лікар Майкл Крайтон[18] наводив приклад виникнення епідемії СНІДу на початку 1980-х, щоб показати, наскільки часто люди переконані, що саме вони завжди витягнуть короткий сірничок. Про хворобу тоді мало знали, і Крайтону зателефонувала подруга за підтримкою. Натомість усе закінчилося тим, що її роздратувало наполягання лікаря на логіці:

Намагаюся пояснити ризик, бо останнім часом помітив, як мало людей справді усвідомлюють ризики, із якими стикаються. Бачу людей, які тримають удома зброю, їздять без пасків безпеки, споживають страви французької кухні, що призводить до закупорки артерій, палять цигарки і ніколи не переймаються цим. Натомість їх непокоїть СНІД. Це божевілля.

— Еллен, ти переживаєш про те, що можеш померти в автокатастрофі?

— Ні, ніколи.

— Хвилюєшся, що тебе можуть убити?

— Ні.

— Ну, значно ймовірніше, що ти загинеш в автокатастрофі або що тебе вб’є незнайомець, ніж те, що заразишся СНІДом.

— Дуже тобі дякую, — сказала Еллен. Вона була роздратована. — Я така рада, що тобі зателефонувала. Ти мене дуже заспокоїв, Майкле.[19]

Років через десять про СНІД стало відомо більше й істерика стихла. Проте пізніше нові ризики для здоров’я на зразок вірусу Еболи, атипової пневмонії та інших рідкісних захворювань призводили до таких самих ірраціональних реакцій серед безлічі американців, які більше переймались екзотичними хворобами, ніж розмовами по мобільному за кермом, будучи нетверезими.

Зауважте, що це упередження майже ніколи не працює у зворотному напрямку. Мало хто переконаний у тому, що він виняток у позитивному сенсі. Ми купуємо лотерейний білет, на мить фантазуємо про виграш, а потім кладемо той папірець у кишеню й забуваємо про нього. Ніхто не біжить наступного дня з лотерейним білетом до автодилера чи ріелтора.

Ми більш схильні до ірраціонального страху, ніж до такого самого оптимізму, тому що підтверджувальне упередження — це свого роду механізм виживання. Добре приходить і йде, але смерть — це вже назавжди. Мозок не надто переймається тими, хто пережив політ чи для кого безслідно минув секс на одну ніч: вони — це не ви. Ваше мислення, працюючи з обмеженими та помилковими даними, намагається виконувати свою функцію: мінімізувати всі ризики, якими малоймовірними вони не були б. Долаючи підтверджувальне упередження, ми намагаємося, послуговуючись сленгом програміста, виправити основну функцію — фічу, а не баґ людського мислення.

Неважливо, чи йдеться про смертельну небезпеку, чи про буденні питання, але підтверджувальне упередження працює, бо люди покладаються на вже відомі їм речі. Неможливо підійти до розв’язання проблеми, відкинувши всі попередні знання. Пам’ять так не влаштована: більше того, навряд ефективно було б прокидатися щоранку й намагатись осягнути все заново.

Науковці весь час намагаються боротись із підтверджувальним упередженням як із власним професійним прокляттям. Вони також змушені робити певні припущення, щоб організувати експерименти чи