Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

чуприною і зацькованими очима. Внизу овальні портрети Ноли та Дебори Купер. І напис: «Що вчинив Гаррі Квеберт?»

Незабаром до шинку нагодився Ерні Пінкас і підсів до мене з філіжанкою кави.

— Бачив тебе вчора ввечері в телевізорі, — сказав він. — Ти переселився сюди?

— Либонь, що так.

— Нащо?

— Я й сам уже не знаю. Задля Гаррі.

— Він не винен, правда ж? Не можу повірити, що він таке вчинив… це нечуване щось.

— Та вже хтозна, Ерні.

На моє прохання він розповів, як декілька днів тому поліція знайшла останки Ноли, закопані на метровій глибині у Гусячій бухті. Того дня, в четвер, Аврору збурили сирени поліційних авто, що поз’їжджалися з усього округу — від патрульних до автомобілів кримінальної поліції без розпізнавальних знаків, і навіть мікроавтобус поліційних експертів.

— Звістка, що то, напевно, останки Ноли Келлерґан, — казав мені Пінкас, — страшенно всіх приголомшила. Ніхто не хотів вірити: виявляється, вона весь час була тут, у нас під боком. Я про те, що стільки разів приходив до Гаррі перехилити по чарчині віскі на тій терасі… Майже за крок від Ноли… Скажіть, Маркусе, він справді написав ту книжку для неї? Не можу повірити, що в них була любов… А ти знав щось про це?

Щоб не відповідати, я заходився колотити ложечкою, аж у філіжанці утворився справжнісінький вир. Потім мовив просто:

— Тут уже хрін розбереш, Ерні.

Трохи згодом підійшов і сів до нас Тревіс Довн, начальник аврорівської поліції та ще й чоловік Дженні. То був один із найдавніших моїх тутешніх знайомців: шістдесятирічний добряга зі шпакуватою чуприною, типовий сільський полісмен, якого вже давно ніхто не боїться.

— Мені дуже шкода, синку, — сказав він, поздоровкавшись.

— За що?

— За те, що на тебе впала ця халепа. Знаю, ти дружив із Гаррі. Нелегко тобі, напевне.

Тревіс був перший, хто подумав про те, як воно мені зараз. Я кивнув, а потім запитав:

— Чому, відколи тут буваю, я ніколи не чув про Нору Келлерґан?

— Ця історія пішла в небуття, аж поки не знайшли тіло. Про це не люблять розповідати.

— Тревісе, що сталося 30 серпня 1975 року? І що сталося з тією Деборою Купер?

— Брудна справа це, Маркусе. Страшенно брудна. І я узяв її дуже близько до серця, бо працював тоді в поліції. Того дня саме чергував. Мені й перекинули ту звістку з диспетчерської… Дебора Купер — симпатична бабця, яка після смерті свого чоловіка жила в будиночку на узліссі Сайд-Крік. Знаєш, де Сайд-Крік? Це там, де починається той величезний ліс, за дві милі від Гусячої бухти. Добре пам’ятаю ту бабусю: я тоді ще недовго служив у поліції, та вона регулярно нам дзвонила. Надто ж уночі, казала, довкола будинку чути якісь підозрілі звуки. Їй було моторошно в тій здоровезній кам’яниці на узліссі, то вона хотіла, щоб хтось відвідував її вряди-годи. Відтак перепрошувала за дзвінок, частувала кавою з домашнім печивом. А наступного дня ще й приносила щось до відділку. Така вона ґречна була, та бабуня. Завжди хотілося стати їй у пригоді. Одне слово, 30 серпня 1975 року матінка Купер набрала номер поліції і сказала, що бачила в лісі дівчину, за якою гнався якийсь чолов’яга. Я тоді патрулював сам і відразу поїхав до неї. Це вперше зателефонувала нам удень. Коли я дістався, вона чекала на порозі. Сказала: «Тревісе, ви, певне, подумаєте, що я дурна, але я таки бачила щось дивне». Я обнишпорив узлісся, де вона угледіла ту дівчину, і знайшов клапоть червоної тканини. Довелося серйозно поставитися до цієї справи, тож я зателефонував до Пратта, тодішнього начальника аврорівської поліції. Він був у відпустці, та відразу ж приїхав. Ліс той величезний, тож ми розійшлися по одному, щоб розпочати пошуки. Пройшовши з милю, знайшли сліди крові, пасмо світлого волосся і ще кілька клаптів червоної тканини. Та думати про них було ніколи, бо від будинку Дебори Купер пролунав постріл… Ми побігли туди і знайшли її у кухні в калюжі крові. Потім ми дізналися, що вона встигла зателефонувати до поліції й сказати, що дівчина, яку вона бачила раніше, прибігла заховатися у неї в хаті.

— Вона заховалася у неї вдома?

— Так. Поки ми вешталися лісом, вона прибігла до неї вся в крові і попросила допомогти. Та примчавши туди, крім трупа старенької Купер, нікого там не знайшли. Здуріти можна.

— І та дівчина — то була Нола? — запитав я.

— Так. Незабаром ми це зрозуміли. Спершу зателефонував її батько і сповістив, що вона зникла, а потім стало відомо, що Дебора Купер назвала її прізвище, коли вдруге телефонувала до поліції.

— І що ж сталося потім?

— Після другого бабусиного дзвінка приїхала вже окружна поліція. Прибувши на узлісся, помічник шерифа помітив «шевроле монте-карло», що прямував на північ. Організували погоню, та авто втекло від нас, хоч на шляхах були поліційні заслони. Наступні тижні Нолу весь час шукали: ми обнишпорили весь край. Хто ж міг подумати, що вона була тоді в Гусячій бухті, у Гаррі Квеберта? Все вказувало, що вона десь у цьому лісі. Пошуки знай тривали, ліс той тягнеться аж до Вермонту, уяви собі! Проте не знайшли ні авто, ні дівчинки. Якби можна було, ми всю країну перевернули б догори дриґом, але поліційне начальство штату вирішило, що пошуки занадто затратні, а результат дуже непевний.

— Ви когось підозрювали?

Він повагався, потім сказав:

— Неофіційно, але… підозрювали Гаррі. І небезпідставно. Я про те, що ось він прибув до Аврори, а за три місяці зникає Нола Келлерґан. Дивний збіг, правда ж? А яке авто було в нього тоді? «Шевроле монте-карло». Та доказів проти нього було мало. А цей рукопис якраз і є той доказ, що ми його шукали тридцять три роки тому.

— Думаю, Гаррі її не вбивав. Та й нащо було йому залишати поруч із тілом такий доказ? І нащо загадувати садівникам копати саме там, де зарито труп? Усе це купи не держиться.

Тревіс знизав плечима.

— Повірте моєму досвіду: людиська здатні що завгодно втнути. Надто ж ті, яких добре знаєш.

Сказавши це, він підвівся і чемно зі мною попрощався. «Якщо я зможу щось для тебе зробити, то скажи», — мовив наостанку. Пінкас, який чув нашу розмову, хоч і не втручався в неї, недовірливо пробурмотів: «Ти ба… Ніколи не чув, щоб поліція підозрювала Гаррі…». Я не відповів. Віддер першу сторінку газети, що валялася на столі, й, хоч було ще зарано, поїхав до Конкорда.

*

Чоловіча в’язниця штату Нью-Гемпшир розташована на Норт-Стейт-стріт, 281, на