Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

его и улусы взял». Незабаром, 3 липня і сам Менглі Герай написав до Москви: «Слава Аллаху, я прогнав нашого недруга Шейх-Ахмеда, а його орду і всі улуси Аллах передав у наші руки».

Битва Менглі Герая з Шейх-Ахмедом не була докладно описана в жодному джерелі. Цілком ймовірно, вона не була надто яскравою у військовому плані — піддані Шейх-Ахмеда, виснажені важкою зимівлею, масово перейшли на бік кримського хана, який обіцяв прогодувати їх у гостинному Криму. Однак стратегічне значення розгрому Великої Орди у битві 1502 р. на Сулі в історії Східної Європи цілком може бути порівнянним зі значною мірою міфологізованими битвами на Синіх Водах 1362 р., Куликовською битвою 1380 р., «стоянням на Угрі» 1480 р. Саме битва 1502 р. знаменувала остаточний розгром Великої Орди, а точніше — перехід влади над нею до кримських Гераїв, які захопили так званий тахт-ілі — «тронний улус». Велика Орда, підкорена Кримом, не зникла, але перетворилася на Кримський ханат, який сприйняв усі владні традиції Орди і її міжнародний статус, а кримський хан Менглі Герай став «Великим ханом Великої Орди».

Така оцінка суті битви дозволяє зрозуміти причини швидкого погіршення кримсько-московських відносин після неї. Вони почали псуватися вже за часів Менглі Герая і остаточно розладналися за його наступників. Дійсно, до цього кримці сприймали московитів як природніх союзників проти ординців, відтепер же, після розгрому Великої Орди і привласнення її статусу, кримські хани стали претендувати на те, щоб Москва повернулася до традиційного залежного статусу від держави Чингізидів, якою відтепер став Кримський ханат.

Отже, 1502 р. Менглі Герай завдав вирішальної поразки ханові Великої Орди Шейх-Ахмеду на Сулі[2]. При цьому він не збирався приєднувати землі підкореного хана, але привласнив собі імператорський статус — титул хакана або падишаха, після чого повернувся назад у Крим. Завдяки цьому Кримський улус остаточно набув усіх ознак незалежного ханату, і лише залежність від Османської імперії робила цей статус суверенної татарської держави певною мірою формальним. З іншого боку, Кримський ханат прагнув виступати в ролі сюзерена щодо Московської держави, яка ще майже два довгих століття продовжувала сплачувати кримському ханові данину у вигляді щорічних так званих «поминок». І хоча російська історіографія намагається усіляко применшити їхнє значення, наголошуючи на епізодичному характері виплат, варто зазначити, що данину Криму платив і цар Іван Грозний, і батько Петра І Великого цар Олексій Михайлович. І лише наприкінці XVII ст., вже за Петра І, виплата поминок була припинена згідно з Константинопольським договором 1700 р.

Як бачимо, на початку XVI ст. Кримський ханат остаточно сформувався як суверенне державне утворення, ядром якого виступав Кримський півострів і прилеглі до нього степи Північного Причорномор’я. За часів появи татар у Тавриці на кримському узбережжі і в горах зустріла ослаблена Візантія та її спадкоємці на кшталт Трапезундської імперії і пов’язаного із нею Мангупського князівства Феодоро, а також генуезькі колонії на чолі з Кафою. Степи на той час були підвладні могутній Золотій Орді, а спадкоємці Київської Русі були розділені, ослаблені і перебували на початку шляху до поступового звільнення від ординської залежності.

На момент же остаточного становлення Кримського ханату на межі XV—XVI ст. і Візантія, і Феодоро, і генуезькі колонії зійдуть з історичної арени, знищені новою наддержавою Східного Середземномор’я — Османською імперією, яка закріпиться, зокрема, і на узбережжі Криму, перетворивши Чорне море на Турецьке озеро. В той же час відбулося звільнення від ординської залежності руських земель, а сама Золота Орда втратила залишки свого колишнього всевладдя. З її складу виділилися незалежні ханати — Астраханський і Казанський, а пряма спадкоємиця — Велика Орда неухильно хилилася до занепаду. Кримський ханат відіграв вирішальну роль у її остаточному розпаді і загибелі, ймовірно, навіть більш значущу, ніж роль Великого князівства Московського.

Звільнені від ординського панування руські землі опинилися у складі двох головних геополітичних гравців регіону — Великого князівства Литовського на заході і Великого князівства Московського на сході.

Кримський ханат сприйняв себе як повноправного спадкоємця Золотої і Великої Орди і проіснував суттєво довше, ніж інші її уламки — Казанський та Астраханський ханати. Крим зберігав свою державність завдяки вдалому географічному розташуванню, опорі на могутню Османську імперію та грі на суперечностях між найближчими північними сусідами — Великим князівством Московським (згодом — Московським царством) і Великим князівством Литовським, яке згодом, об’єднавшись із Королівством Польським, утворило Річ Посполиту.

Осіла Україна у взаєминах зі степом (кінець XV — середина XVI ст.)

Литва і Крим: причини конфлікту

Початок XVI ст. ознаменувався для Великого князівства Литовського (ВКЛ) цілою низкою потрясінь зовнішнього і внутрішнього характеру. Держава, яка колись відігравала одну з ключових ролей у політичному житті Центрально-Східної Європи, держава, на території якої проходили з’їзди європейських монархів, поступово сходила з політичної арени як провідна сила. Потужні удари московської і кримської держав та внутрішні конфлікти призвели до втрати величезних територій на півдні та сході. Захоплення Смоленська Великим князівством Московським (ВКМ) у 1513 р. стало тією краплиною, після якої перед ВКЛ постала реальна перспектива загибелі як держави. І якщо придушення повстання М. Глинського й розгром московських військ під Оршею 1514 р. виправили ситуацію всередині країни та стабілізували її на сході, то у відносинах з Кримським ханатом становище не було стабільним.

Специфічне географічне розташування українських земель, а саме сусідство зі степом, мало ту особливість, що держава, у складі якої була більша їх частина — передусім Київщина і Поділля, мала провадити активну політику щодо кочових народів. Не було винятком і ВКЛ, яке в другій половині XIV ст. приєднало до себе Сіверщину, Київщину, Поділля та Волинь і натрапило на проблему зносин із Золотою Ордою та ордами, на які вона з часом розпалася. Жорстокі війни лягали великим тягарем на Литовську державу. Проте зиск від утримування українських земель мав для ВКЛ досить суттєві переваги. Залишивши в стороні українське населення як таке, слід відмітити деякі з тих політичних вигід.

Передусім Литовська держава через Україну отримала вихід до Чорного моря, через що відкрилися шляхи до прямих контактів із Молдавією, Валахією, генуезькими колоніями в Криму, князівством Феодоро, Візантією, Туреччиною, Трапезундською імперією тощо. У той же час українські землі прикрили центральні райони ВКЛ від нападів татарських чамбулів (бойових підрозділів). Зважимо, що ні Едигеєвим, ні Саїд-Ахметовим ордам, незважаючи на їхні потужні удари, так і не вдалося пробитися крізь Київщину і Поділля. При цьому використання союзних орд