Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

й енергійно кивнула головою й зайшла до бібліотеки, де міс Крекенторп сиділа біля батька й допомагала йому розв’язувати кросворд, надрукований у газеті «Таймс».

– Чи не можете ви приділити мені кілька хвилин, міс Крекенторп?

Емма підняла голову, і вираз остраху з’явився на її обличчі. «Цей острах, – подумала Люсі, – мав суто домашню природу. Такими словами й таким тоном незамінна в домі прислуга, як правило, повідомляє про свій відхід».

– То говоріть, дівчино, говоріть, – сказав старий містер Крекенторп із роздратуванням у голосі.

– Я хотіла б поговорити з вами на самоті, – сказала Люсі, звертаючись до Емми.

– Дурниці, – заявив містер Крекенторп. – Кажіть тут те, що ви маєте сказати.

– Зачекайте лише хвилину, батьку.

Емма підвелася зі стільця й рушила до дверей.

– Дурниці, – сердито повторив старий. – Це може й зачекати.

– Боюся, це не може чекати, – сказала Люсі.

– Яке нахабство! – кинув містер Крекенторп.

Емма вийшла за двері в хол. Люсі вийшла за нею й зачинила двері за ними обома.

– У чому річ? – запитала Емма. – Якщо ви думаєте, що вам побільшало роботи, коли приїхали хлопці, то я можу допомогти вам і…

– Річ зовсім не в тому, – відповіла Люсі. – Я не хотіла говорити в присутності вашого батька, бо, наскільки я розумію, він інвалід, і моє повідомлення може вкинути його в шок. Справа в тім, що кілька хвилин тому я знайшла труп убитої жінки у великому саркофазі, який стоїть у Довгій коморі.

Емма Крекенторп витріщилася на неї.

– У саркофазі? Труп убитої жінки! Неможливо!

– Боюся, що це можливо. Я вже зателефонувала в поліцію. Вони можуть з’явитися щохвилини.

Легка барва з’явилася на щоках Емми.

– Вам слід було спочатку повідомити мене – перш ніж телефонувати в поліцію.

– Пробачте мені, – сказала Люсі.

– Я не чула, щоб ви телефонували, – сказала Емма, скинувши поглядом на телефон, який стояв на столі.

– Я зателефонувала з пошти, у кінці дороги.

– Але чому не звідси?

Люсі вміла думати швидко.

– Я боялася, що хлопці десь поблизу… і можуть усе почути… Якби я зателефонувала з холу.

– Розумію… Так… Так… Вони скоро приїдуть? Я про поліцію…

– Вони вже тут, – сказала Люсі, почувши, як заскреготіли гальма автомобіля, що зупинився перед парадними дверима.

Через хвилину в домі задзеленчав дзвоник.

ІІ

– Вибачте, що я мусив попросити вас про цю послугу, – сказав інспектор Бейкон.

Тримаючи Емму Крекенторп за лікоть, він вивів її з комори. Обличчя в Емми було дуже бліде, її нудило, але вона намагалася йти твердою ходою, не опускаючи плечей.

– Я твердо переконана, що ніколи не бачила цієї жінки у своєму житті.

– Гаразд, гаразд, я дуже вдячний вам, міс Крекенторп. Це все, що я хотів знати. Можливо, ви хотіли б тепер лягти?

– Я мушу піти до батька. Я зателефонувала докторові Квімперу, як тільки про це почула, і доктор тепер перебуває в нього.

Доктор Квімпер вийшов із бібліотеки, коли вони переходили через хол. Це був високий і веселий чоловік із безцеремонними й цинічними манерами, які благодійно впливали на його пацієнтів.

Вони з інспектором привіталися кивками.

– Міс Крекенторп мужньо виконала свій тяжкий обов’язок, – сказав інспектор.

– Ви молодець, Еммо, – сказав лікар, поплескавши її по плечу. – Ви вмієте долати труднощі. Я це завжди знав. З вашим батьком усе гаразд. Ідіть і перекиньтеся з ним словом, а тоді загляньте до їдальні й випийте келих бренді. Такий мій рецепт для вас.

Емма вдячно усміхнулася йому й пішла в бібліотеку.

– Ця жінка є сіллю землі, – сказав доктор, дивлячись їй навздогін. – Як шкода, що вона так і не вийшла заміж. Така її доля, неуникна кара за те, що вона виявилася єдиною жінкою в родині чоловіків. Її сестра вчасно втекла з дому, одружилася в сімнадцять років, якщо я не помиляюся. А щодо Емми, то вона справді вродлива жінка. Вона була б неоціненною як дружина й мати.

– Мабуть, занадто віддана своєму батькові, – сказав інспектор Бейкон.

– Навіть не в тому річ, що вона йому надто віддана – але вона належить до тих жінок, яким інстинкт підказує робити щасливими своїх чоловіків. Вона бачить, що її батькові подобається бути інвалідом, і дозволяє, щоб він був інвалідом. Так само вона поводиться й зі своїми братами. Седрік вважає себе здібним художником, другий її брат – як пак його звуть, Гарольд – переконаний у тому, що вона цілком покладається на його тверезі судження, а Альфредові вона дозволяє приголомшувати себе історіями про його розумні оборудки. О, вона дуже розумна жінка – тут сумніватися не випадає. Ну, та гаразд, я вам потрібен для чогось? Ви хочете, щоб я поглянув на ваш труп тепер, коли Джонстон уже завершив свою роботу (Джонстон був поліційним хірургом), і переконався в тому, що це одна з моїх пацієнток, яку я неправильно лікував?

– Атож, я хотів би, щоб ви на неї поглянули, лікарю. Нам треба з’ясувати, хто вона така. Я думаю, не варт показувати її старому містерові Крекенторпу? Чи витримає він таку напругу?

– Напругу? Нісенітниця. Він ніколи не подарує ані вам, ані мені, якщо ви не дозволите йому поглянути на труп. Він неймовірно збуджений. Це найцікавіша подія, яка сталася в його житті за останніх п’ятнадцять років чи десь так – і вона не коштуватиме йому нічого!

– Отже, з ним усе гаразд?

– Йому сімдесят два роки, – сказав доктор. – Ось це його головна проблема. У нього бувають напади ревматизму – а в кого їх не буває? Він їх називає артритом. Серце іноді калатає в нього швидше, ніж звичайно, – після того, як він добре попоїсть – отже, він вважає, що має «хворе» серце. Але він спроможний завжди робити те, що йому хочеться робити. Я маю безліч таких пацієнтів. А ті, хто справді хворий, зазвичай розпачливо наполягають на тому, що вони здоровісінькі. Ну, а тепер ходімо й подивімося на ваш труп. Не думаю, що це буде приємне видовище.

– Джонстон вважає, вона мертва вже два або навіть три тижні.

– У такому разі – картина малоприємна.

Лікар підійшов до саркофага й подивився вниз із відвертою цікавістю, професійно не надто схвильований тим, що він назвав «малоприємною картиною».

– Ніколи не бачив її раніше. Це не моя пацієнтка. Не пам’ятаю, щоб я зустрічався з нею в Брекгемптоні. Певно, вона була колись дуже гарною… Не розумію, кому вона могла так дошкулити.

Вони знову вийшли на свіже повітря. Доктор Квімпер подивився на будівлю, у якій вони щойно побували.

– Опинитися в – як вони її називають – Довгій коморі, на дні саркофага! Фантастика! Хто її знайшов?

– Міс Айлесберроу.

– О, їхня остання служниця? Чого вона шукала, нишпорячи в саркофазі?

– Саме про це я й збираюся її запитати, – похмуро кинув інспектор Бейкон. – А тепер щодо містера Крекенторпа. Ви маєте намір…

– Я його приведу.

Містер Крекенторп, закутаний у кілька шарфів, прийшов до Довгої комори швидкою ходою в супроводі лікаря.

– Як це могло статися? – пробурчав він. – Запхати таку гидоту в мій саркофаг! Я привіз його сюди з Флоренції – ну ж бо, дайте подумати? – це було в тисяча дев’ятсот восьмому році – чи в тисяча дев’ятсот дев’ятому?

– Тримайтеся, – остеріг його лікар. – Майте на увазі, що видовище буде не з приємних.

– Не має значення, що я хворий, адже я повинен виконати свій обов’язок, хіба ні?

Його короткий