Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

мабуть, отримали лист сьогодні вранці.

– Отримав, але там не було жодної цінної інформації. Просто записка, у якій вона просила мене відвідати її сьогодні вранці, оскільки їй знадобилася моя порада у важливому питанні.

– Вона не натякала, про що йтиме мова?

– На жаль, ні.

– Шкода, – сказав Джон.

– Дуже шкода, – серйозно сказав Пуаро.

Запала тиша. На кілька хвилин Пуаро заглибився в роздуми. Нарешті він знову звернувся до адвоката:

– Містере Веллз, є дещо, про що я хочу вас запитати, якщо це не суперечить вашій професійній етиці. Хто успадкує гроші місіс Інґлторп після її смерті?

Адвокат якусь мить повагався, а тоді відповів:

– Скоро це стане відомо всім, тому, якщо містер Кавендіш не заперечує…

– Ні, – сказав Джон.

– Я не бачу жодних причин не відповісти на ваше запитання. Згідно з її останнім заповітом, датованим серпнем минулого року, після сплати різних невеликих сум прислузі й іншим особам усе своє майно жінка залишила пасинку, містерові Джону Кавендішу.

– А це не було – перепрошую за таке запитання, містере Кавендіш, – досить несправедливо щодо іншого пасинка, містера Лоуренса Кавендіша?

– Ні, не думаю. Бачте, згідно з умовами батькового заповіту, позаяк Джон успадкував маєток, після смерті мачухи Лоуренс отримає значну суму грошей. Місіс Інґлторп залишила гроші своєму старшому синові, знаючи, що він дбатиме про Стайлз. На мій погляд, цей розподіл дуже справедливий і об’єктивний.

Пуаро задумливо кивнув.

– Зрозуміло. Але ж я маю рацію, кажучи, що згідно з вашими англійськими законами повторний шлюб місіс Інґлторп автоматично анулював той заповіт?

Містер Веллз кивнув.

– Як я саме збирався сказати, мсьє Пуаро, цей документ тепер утратив юридичну силу.

– Hein! [12] – сказав Пуаро. Він на мить задумався, а потім запитав: – Чи було про це відомо місіс Інґлторп?

– Не знаю. Можливо.

– Вона це знала, – раптом сказав Джон. – Лише вчора ми обговорювали тему заповітів, які анулюються новим шлюбом.

– О! І ще одне питання, містере Веллз. Ви сказали «її останнім заповітом». Це означає, що місіс Інґлторп складала й інші заповіти?

– У середньому щороку вона складала принаймні один заповіт, – незворушно відповів містер Веллз. – Вона змінювала заповідальні розпорядження, обдаровуючи то одного, то іншого члена сім’ї.

– Припустімо, – знову почав Пуаро, – що, не сповістивши вас, вона склала новий заповіт на користь того, хто не є членом сім’ї, у будь-якому сенсі цього слова, – візьмімо, наприклад, міс Говард, – ви б здивувалися?

– Зовсім ні.

– Ага! – Пуаро, здається, вичерпав свої запитання.

Поки Джон із адвокатом обговорювали питання щодо документів місіс Інґлторп, я підійшов ближче до Пуаро.

– Гадаєте, місіс Інґлторп склала заповіт, у якому залишила всі гроші міс Говард? – запитав я тихо і з цікавістю.

Пуаро всміхнувся.

– Ні.

– Тоді чому ви запитали?

– Тихо!

Джон Кавендіш звернувся до Пуаро:

– Пройдете з нами, мсьє Пуаро? Ми проглянемо материні документи. Містер Інґлторп залишив це повністю на містера Веллза й мене.

– Що значно спрощує справу, – пробурмотів адвокат. – Технічно, звичайно, він мав повне право… – Містер Веллз не закінчив фразу.

– Спочатку оглянемо письмовий стіл у будуарі, – пояснив Джон, – а тоді підемо в її спальню. Найважливіші папери вона тримала в фіолетовому бюварі, який мусимо уважно оглянути.

– Так, – сказав адвокат, – цілком можливо, що там може бути пізніший заповіт, ніж той, що зберігається в мене.

– Такий заповіт існує, – зазначив Пуаро.

– Що? – вражено дивилися на нього Джон і адвокат.

– Точніше, – продовжував мій друг, – існував.

– Що ви маєте на увазі під «існував»? Де він зараз?

– Згорів!

– Згорів?

– Так. От, гляньте.

Він витягнув обгорілий шматок паперу, який ми знайшли в каміні місіс Інґлторп, і вручив його адвокатові, коротко розповідаючи, де і як він його знайшов.

– Але, можливо, це старий заповіт?

– Не думаю. Насправді я майже впевнений, що його було написано не раніше ніж учора пополудні.

– Що? Це неможливо! – вирвалося одночасно в обох чоловіків.

Пуаро звернувся до Джона.

– Якщо ви дозволите покликати садівника, я це доведу.

– О, авжеж… Але не розумію…

Пуаро застережно підняв руку.

– Робіть, як я кажу. Потім розпитуватимете мене скільки завгодно.

– Добре. – Джон подзвонив у дзвіночок.

Доркас не забарилася.

– Доркас, будь ласка, скажіть Меннінґу, щоб підійшов сюди.

– Так, сер.

Доркас вийшла.

Ми чекали в напруженій тиші. Та сам Пуаро почувався абсолютно спокійним і протер від пилюки забутий куточок книжкової шафи.

Тупіт підбитих цвяхами черевиків по гравію надворі сповістив нас про наближення Меннінґа. Джон запитально глянув на Пуаро. Останній кивнув.

– Заходьте, Меннінґу, – сказав Джон. – Я хочу з вами поговорити.

Меннінґ повільно й нерішуче увійшов через скляні двері та наблизився, наскільки міг. У руках він тримав кашкет, обережно перекручуючи його по колу. Його спина була зігнута, хоча він, напевне, був не настільки старий, як здавався. Очі, проникливі та розумні, не відповідали повільній і досить обережній мові.

– Меннінґу, – сказав Джон, – цей джентльмен поставить вам кілька запитань, і я хочу, щоб ви відповіли.

– Так, сер, – пробурмотів Меннінґ.

Пуаро швидко ступив уперед. Меннінґ глянув на нього з легким презирством.

– Меннінґу, учора по обіді ви посадили клумбу бегоній з південного боку будинку?

– Так, сер, я та Вільям.

– А місіс Інґлторп підійшла до вікна й покликала вас, так?

– Так, сер, покликала.

– Розкажіть своїми словами, що трапилося далі.

– Нічого особливого, сер. Вона просто сказала Вільяму поїхати велосипедом у село і привезти бланк для заповіту, щось таке… Я точно не знаю, що вона йому написала.

– Ну?

– Ну, він привіз, сер.

– І що сталося тоді?

– Ми повернулися до бегоній, сер.

– Місіс Інґлторп більше вас не кликала?

– Кликала, сер, обох, мене та Вільяма.

– А тоді?

– Ми мали прийти в її кімнату й підписати довгий документ, під її підписом.

– Ви бачили те, що було написано вище, над її підписом?

– Ні, сер, вона накрила це промокальним папером.

– І ви підписали там, де вона сказала?

– Так, сер, спочатку я, потім Вільям.

– А що вона зробила з тим документом?

– Ну, сер, вона вклала його в довгий конверт і поклала в той фіолетовий бювар, який лежить на столі.

– О котрій годині вона вперше покликала вас?

– Я б сказав, десь о четвертій, сер.

– Не раніше? Це не могло бути близько о пів на четверту?

– Ні, сер. Я б так не сказав. Радше кілька хвилин по четвертій, але не раніше.

– Дякую, Меннінґу, досить, – сказав задоволено Пуаро.

Садівник глянув на господаря, який кивнув, опісля Меннінґ підняв палець до чола, щось пробурмотів і обережно вийшов з будинку.

Ми перезирнулися.

– Боже мій! – пробурмотів Джон. – Який надзвичайний збіг!

– Що за збіг?

– Моя мати склала заповіт у