Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

його почервонілих від алкоголю очей викликав жах, та хлопчик знав – тата зараз краще не чіпати, бо він утомився, йому треба відпочити.

У наступній тато повернувся додому веселий та усміхнений. Він щось сховав у нижній шухляді комода, що стояв у коморі. Попри відчинені двері, там все одно було темно, бо світила тільки тьмяна лампочка в брудному плафоні. Її жовтувате світло вихоплювало тільки шматок стіни, старі порожні пляшки й баняки на одній з полиць, якісь коробки й павутиння. Тато швидко поклав щось усередину шухляди й заштовхнув її на місце. Він не бачив сина, бо той ховався біля комори, проте Максим бачив батька дуже добре. Можливо, занадто добре.

І ще: хлопчик розбудував на підлозі ціле місто з солдатиками й машинками. Він весь у грі, але щось йому муляє, не дає спокою. Так, це саме вона, допитливість, хай їй грець. Він раптом згадав про батьків секрет і навіть незчувся, як уже стояв поряд із коморою. Важко продертися крізь сховані тут непотрібні меблі. Їх небагато, лише кілька стільців і щось схоже на тумбу, але для дитини його віку це справжні перешкоди, і вони роз’ятрили його цікавість ще сильніше… Нарешті жаданий комод перед ним. А ось і нижня шухляда…

Коли йому нарешті вдалося її відкрити, усередині він знайшов якісь незрозумілі, мабуть, батькові інструменти, а серед них – довгий ніж із тонким лезом і мотузку. Вона була просякнута дивною червоною фарбою.

І навіщо було її фарбувати?

Зовсім поруч рипнула мостина. Це примусило хлопчика озирнутися і поглянути на двері. Всередині одразу захололо: біля дверей комори стояв батько, а в його очах палав вогонь. Страхітливий вогонь люті, такий, якого Максимко досі не бачив. Штурхаючи меблі ногами, батько буревієм підлетів до сина, хапнув хлопчика за руку й швидко витяг з комори, наче мішок із старим мотлохом. Охоплений скаженою люттю, він підняв руку і…

Далі була темрява.

Коли хлопчик розплющив очі, виявилося, що він лежить на підлозі, надворі знову світить сонце, а тата вже немає. Мабуть, пішов на роботу.

«Юобот з иджваз я. Юобот з я…»

Очуняв Макс після того «чаю» десь під стіною посеред підвалу гуртожитку. Він сидів на цементній підлозі, підібгавши під себе ноги і притулившись спиною до холодних цеглин, а його обличчя змокло від сліз. Навколо було темно; він і гадки не мав, як тут опинився.

Щоб звільнитися звідти, він скористався ліхтариком мобільника. Добре, що той досі лежав у кишені та ще й з нормально зарядженою батареєю. Коли подивився на екран, виявилося, що ніч майже позаду і ось-ось має зійти сонце.

Тільки тоді Макс зрозумів, що то була не просто горілка, і всі мрії про початок нового життя з чистого аркуша полетіли шкереберть. Підсунуте йому питво слугувало зайвим доказом того, що насправді наш світ ніколи не змінюється, а разом із ним не змінюються й люди. І хай би що він не планував, хай би якими обіцянками не розраджував себе, він все одно притягуватиме до себе тих самих потвор, яких волів би позбавитися, і ті самі обставини, від яких дременув би якнайшвидше і якнайдалі.

Коли пам’ять, не питаючи дозволу, влаштувала йому показ кінохроніки з власного життя, Максові раптом стрельнула думка. Він миттю пробігся по спогадах цього дня. Згадав, як прокинувся, згадав важке похмілля, як заснув і прокинувся знов. Згадав, який в гуртожитку панував безлад після вчорашнього і як матюкалися чергові, прибираючи коридор і сходи між поверхами…

Так, ось воно: блакитні трусики на сходах…

Головоломка, що її обговорював увесь гуртожиток, миттю склалася докупи. А ще звідкись виринув здогад. Свідомий здогад про те, що підсвідомо він уже знав. Тому він не відмахнувся від нього, а навпаки – почав розбирати на дрібні складові.

7

ЛАНА. ПРО МИШЕЙ І ЛЮДЕЙ

Що старша людина, то більше в її побуті складних ситуацій і, відповідно, непростих рішень. З цієї причини багато хто не витримує тиску обставин і, здаючись, починає пливти за течією, сподіваючись, що вона рано чи пізно винесе на більш-менш прийнятний піщаний бережок із травою, а не камінням, і залишками того, що не доїли птахи-риболови. А переможцями цього запливу з перешкодами стають ті, хто вміє приймати оптимальні рішення швидко й безповоротно. Таким доля усміхається повсякчас.

Лана Дементьєва завжди знала цю істину, але знати й вірити – досить різні речі. Та саме цього дня, поки хлопці сиділи в ресторанчику, чергові кляли все й кожного на чім світ стоїть, а інші мешканці гуртожитку перешіптувалися про інцидент із Кариною, вона нарешті збагнула правду і зрештою дійшла згоди з умовами, що їй невблаганно диктувала реальність.

Як і переважна більшість студентів університету, дівчина приїхала до Чернівців з іншого міста. У паспорті її рідною домівкою значився районний центр Новоселиці, містечко з багатою історією, якою сама Лана, однак, не надто цікавилася. Незважаючи на пам’ятки й літописні згадки, що сягали глибокого Середньовіччя, за райцентром тяглася зла й невмолима доля, що, здається, спіткає чи не кожен невеликий населений пункт у країні: урбанізація висмоктала з Новоселиць життєдайну силу – тобто молодь, а потім кинула напризволяще, наче зґвалтовану селючку на узбіччі. У протистоянні великих і маленьких міст останні стовідсотково програють. Більшість хлопців і дівчат нехтують протоптаною батьками стежкою, бо не хочуть повторювати їхню злиденну долю, і це нормально. У пошуках кращого життя вони ладні податися куди завгодно, аби якнайдалі від отого містечкового болота, тієї трясовини, яка з часом поглинає все живе. І Лана – на той час вона була Оленою Дементьєвою – у цьому, певна річ, не була винятком.

Узагалі цю дівчину можна було вважати за класичний приклад того, як «сірі миші», що виринули нізвідки, зненацька стають королевами балу – наче під чарівним пером автора «Попелюшки». От тільки не всім відомо, що слово «зненацька» тут недоречне, адже те, що у казкарів трапляється буквально за ніч, у реальності потребує колосальних зусиль і копіткої роботи над собою.

На першому курсі Олена губилася серед натовпу тих дівчат, яких привабливі хлопці-старшокурсники зазвичай просто не помічають. Коли хтось із них дивився на неї, у Олени виникало враження, ніби той бачить якесь порожнє місце. Тож перші півроку навчання в Чернівцях проминули ніби в поганому маренні, що складалося переважно з лекцій і семінарів, справ у гуртожитку, а ще зі сталого, добре знайомого більшості студентів безгрошів’я. Батьки «тягнули» дочку як могли. Вона отримувала все необхідне, однак