Читати книгу - "Сліпобачення"

(«Не об палубу, — виправило щось у мені. — А об поручень».)

— Отже, можна припустити, що комета була спланованою пасткою.

Сарасті кивнув. М’ячик відрикошетив. Я бачив, як він пролетів угорі й на мить зник за хребтовим вузлом корабля, закручуючи якусь неймовірну, нелогічну параболічну петлю в слабкій гравітації барабана.

— Вони хотіли, щоб їм дали спокій.

Сарасті сплів пальці й повернувся обличчям до Бейтс.

— Такою буде ваша рекомендація?

Їй би хотілося, щоб так і було.

— Ні, сер. Я лише хотіла сказати, що для створення Бернса-Колфілда знадобилося багато ресурсів і зусиль. Хай би хто побудував цю комету, він високо цінує анонімність і має достатньо технологій, щоб її захистити.

М’ячик востаннє відрикошетив і, крутнувшись, повернувся до зали. Бейтс підскочила на сидінні (на мить злетівши вгору) — і ледве змогла його впіймати. В її рухах ще була незграбність новонародженої тварини: частково через Коріолісову силу, частково — унаслідок задубіння. Але за чотири години її результати значно поліпшилися. Решта людей ледь-ледь давали раду ходьбі.

— А може, для них це взагалі не становило проблеми? — замислився Шпіндель. — Може, це до біса просто.

— У такому разі вони ще розвиненіші, і байдуже, ксенофоби вони чи ні. Не хотілося б, щоб ми надміру поквапилися.

Сарасті повернувся до хитросплетіння графіків.

— Отже?

Бейтс кінчиками пальців схопила м’ячик.

— Сир отримує друга мишка. Нехай наша суперкрута розвідка в поясі Койпера провалилася, ми не мусимо пертися туди наосліп. Відправимо туди наших дронів по різних векторах. А від близького контакту — утримаймося, доки не дізнаємося, з дружніми істотами маємо справу, чи з ворожими.

Джеймс похитала головою.

— Якби вони були ворожими, то могли б нашпигувати Світляків антиматерією. Або надіслати замість шістдесяти тисяч об’єктів один, але великий. Сила удару нас би знищила.

— Світляки лише виявили первинну цікавість, — відказала Бейтс. — Хто знає, чи сподобалося їм побачене?

— А що як теорія оманного маневру — фігня?

Я обернувся, вражений. Ці слова злетіли з вуст Джеймс, але промовила їх Саша.

— Якщо хочеш лишатися в тіні, то не влаштовуватимеш довбаного феєрверка на півнеба, — продовжила вона. — Не потрібно ховатися, коли тебе ніхто не шукає. І ніхто не шукатиме тебе, якщо ти не привертатимеш нічиєї уваги і триматимешся в тіні. Якщо їм було просто цікаво, чом би нишком не заслати шпигунські камери?

— Існував би ризик викриття, — тихо зауважив вампір.

— Не хочу вас засмучувати, Юкко, але Світляки точно не намагалися сховатися…

Сарасті розкрив рота, але знову закрив його. Показавшись на мить за губами, виразно клацнули гострі зуби. Графіки на столі відбивалися в його окулярах: смуга хвилеподібних різнокольорових викривлень на місці очей.

Саша замовкла.

Сарасті вів далі.

— Вони проміняли хитрість на швидкість. Доки ви зреагуєте, вони вже здобудуть усе, що хотіли. — Він говорив спокійно та терпляче. Як добре вгодований хижак, що пояснює правила гри здобичі, яка і сама мала б їх знати: «Що довше я тебе вистежуватиму, то більше у тебе шансів втекти».

Але Саша вже зникла. Грані її свідомості розлетілися, наче зграя переляканих шпаків, і коли наступного разу вуста Сьюзан Джеймс розтулилися, говорила саме вона.

— Саша в курсі чинної парадигми, Юкко. Вона лише хвилюється, що та може виявитися хибною.

— Маєш іншу, кращу? — поцікавився Шпіндель. — Ще варіанти? З надійнішою гарантією?

— Не знаю, — зітхнула Джеймс. — Мабуть, ні. Тільки… дивно, що вони так старанно намагалися збити нас з пантелику. Я сподівалася, що вони просто… добре. — Вона розвела руками. — Можливо, й нічого страшного. Думаю, якщо ми правильно відрекомендуємося вони все одно захочуть поговорити. Може, нам варто бути трохи обережнішими…

Сарасті підвівся з крісла й навис над нами.

— Ми йдемо туди. Те, що ми знаємо на цю мить, свідчить про небажаність подальшої затримки.

Бейтс насупилася й запустила м’ячик по старій орбіті.

— Сер, наразі ми знаємо лише те, що перед нами — випромінювач Оаса. Нам навіть невідомо, чи там хтось є.

— Хтось є, — відказав Сарасті. — Вони чекають на нас.

На кілька секунд запала мовчанка. У тиші хруснули чиїсь суглоби.

— Гм… — почав Шпіндель.

Не озираючись, Сарасті простягнув руку й упіймав м’ячик Бейтс, що саме пролітав у повітрі.

— Чотири години сорок вісім хвилин тому лідар[39] пропінгував «Тезея». Ми відповіли таким самим сигналом. Жодної реакції. Зонд запустили за півгодини до нашого пробудження. Ми не кинемося наосліп, але й не чекатимемо. Вони вже бачать нас. Що довше ми чекатимемо, то більший ризик, що вони вживуть контрзаходів.

Я поглянув на темний безформний образ на столі: він більший за Юпітер, а ми й досі не можемо побачити його. Щось з тієї надважкої тіні простягнуло руку і з буденною та водночас незбагненною точністю шмагнуло нас по носі лазерним променем.

Зіграти на рівних не вдасться.

Шпіндель заговорив від імені всіх нас:

— Ви увесь час знали про це? І кажете нам тільки зараз?

Цього разу Сарасті посміхнувся широко і зубато. Неначе в нижній частині його обличчя розчахнулася рана.

Певно, це вияв хижацької природи. Вампір просто не міг не гратися з їжею.

І річ навіть не в тому, як вони виглядали. Видовжені кінцівки, бліда шкіра, ікла й велика щелепа — так, помітні й навіть чужинні, але не бентежні і не лячні. І очі тут ні до чого. У котів та собак очі також світяться в темряві, але ж ми не тремтимо, помітивши їх.

Річ не у зовнішності. А в тому, як вони рухалися.

Мабуть, це щось на рівні рефлексів. Як згиналися їхні кінцівки: ніби лапки богомола, довгі й суглобисті. І ти просто знаєш: якщо вампірам захочеться, простягнувши руку, вони будь-якої миті вихоплять тебе з іншого кутка кімнати. Коли Сарасті дивився на мене — по-справжньому дивився, не ховаючи погляду й не фільтруючи його захисними окулярами — півмільйона років просто зміталися геть. І геть нічого не означало те, що він вимерлий вид. І те, що ми зайшли так далеко і стали настільки дужими, щоб воскресити власне нічне жахіття й поставити його на службу собі… також нічого не означало. Гени не обдуриш. Вони знають, чого боятися.

Звісно, необхідно відчути це на собі. Роберт Паґліно вивчив теорію вампірів до молекул, але навіть озброївшись усіма біотехнічними знаннями, не збагнув їх по-справжньому.

Він зателефонував мені перед відльотом. Я не чекав на його дзвінок. Щойно список учасників експедиції було оголошено, наші вартові блокували дзвінки від усіх, кого не було в «білому списку». Я й забув, що Паґ входив до нього. Ми не розмовляли після Челсі. Я вже й не