Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

ні зрушити камінь з місця. Цього часу мені вистачило, щоб видертися по камінню нагору й жбурнути в нього жменю солі.

– Бідненька, ти, мабуть, дуже злякалася! – обійняла її Леся. – Поранилася об каміння?

– То пусте, – відмахнулася Марічка, героїчно розправляючи плечі. – Ходімо далі.

Дорогою Марічка нарвала якогось листя й приклала до рани, приказуючи:

– Нічого страшного, заживе!

Залишок шляху, до самого смеркання, товариші трималися близько одне до одного, щоразу обертаючись і перевіряючи, чи всі на місці. Надвечір, мокрі, холодні й голодні, вийшли на полонину, де під гіллястими ялинами була збудована невелика колиба.

– Місце для ночівлі! – зраділа виснажена Леся. – А мокрі дрова горять?

На щастя, колиба була зроблена на совість. Певно, вівчарі робили її не на один день, бо вона була надійно захищена від дощу дерев’яними балками, гіллям хвої та шматками старої шкіри. Посередині виднілося згасле кострище, а біля нього лежала купа сухого хмизу.

– От пощастило! – зраділа Марічка, розводячи вогонь. – Шкода лиш, що ми ідемо зовсім в протилежний від Чорногори бік, – ніби ненароком кинула вона, скоса поглядаючи на Войтека.

Коли дощ нарешті вщух, Войтек вийшов з-під укриття розім’яти ноги. Ксеня ув’язалася слідом. Вони пішли умитися до струмка, милуючись молодим місяцем, що якраз визирнув з-за хмари. Ксеня вже звикла до холоду. Попри її легку одежу, він їй не дуже дошкуляв, адже поруч був Войтек, і дівчині постійно згадувалась приказка: «кохання гріє».

– Знаєш, чого місяць «щербатий»? – вкрадливо сказав Войтек, поглядаючи на небесне світило, що тоненьким серпом виднілося на небосхилі.

Ксеня похитала головою.

– Не знаю. А чому?

– Колись давно красень Місяць був закоханий у золотоволосу панну Сонце. Ходили вони одне за одним, влаштовуючи пізно увечері побачення, мріяли про одруження, аж поки Місяць не зустрів юну Зорю… Почав Місяченько забувати Сонце. Усі ранки проводив з білолицею Зорею, забуваючи приходити до нареченої на побачення. Розгнівалася тоді панна Сонце й розрубала Місяця своїм золотим мечем навпіл!

– Жорстока легенда, – зморщила ніс Ксеня. – Але, напевно, я вчинила б так само, якби дізналася про зраду, – замислено закінчила вона.

– Знаєш, а Сонце однаково врешті прощає Місяця. Він загоює свій надщерблений бік, знову стає повним і красивим, і знову зраджує наречену з молоденькою Зорею… І все повторюється ще раз.

– Напевно, Сонячна панна його дуже любить, інакше б не прощала…

Десь далеко завили вовки. Ксеня злякано озирнулась, відступила назад і, ніби ненароком, опинилася в обіймах Войтека. Знітившись, вона хотіла випручатися, але Войтек міцно обіймав її за плечі.

– Ти дуже гарна, Оксанко, – не відпускаючи, зненацька сказав він.

Ксеня відчула, як його вуста торкнулись її шиї. Нею заволоділо бажання розвернутися й поцілувати його у відповідь, але в голові пролунав застережливий голос Іванка: «…щоб не сміла цілувати…».

Ксеня відсахнулася, сама не розуміючи, що робить.

– Ти чого? Я не хотів тебе образити, – винувато сказав Войтек, беручи її за ліву руку. – Невже я тобі зовсім не подобаюсь? І це після того, що я для тебе зробив?…

Ксені хотілося кричати, що він їй не просто подобається, що вона по вуха у нього закохана, але несподівано в її голові майнула зовсім інша думка.

– А чому ти мене ніколи не береш за праву руку?

Войтек збентежився, і помітно було, що він шукає відповідь.

– Хто подарував тобі це колечко? – нарешті наважився спитати він.

– Один… знайомий, – відповіла Ксеня.

– Я волів би, щоб ти його зняла.

Для Ксені це була несподіванка.

– Але… навіщо?

– Мені здається, ти постійно думаєш про того, хто його тобі подарував, – сумно сказав Войтек.

У світлі місяця його очі заблищали бурштиновими іскрами, і Ксеня не могла відвести від них погляду.

– Я…

Але зойк молодшої сестри не дозволив Ксені закінчити.

Коли Ксеня й Войтек прибігли до колиби, перед їхнім зором відкрилася дивовижна картина. Леся стояла на високому пеньку, несамовито тупотіла ногами й вищала. А Марічка, яка щойно підбігла на крик, лежала на мокрій від дощу траві та котилася зі сміху.

– Але ж там була змія, – ображено сказала Леся у відповідь на насмішки подруги.

– Це не змія! – вона тримала в руках довгий сіруватий мотузок, який знайшла між різнотрав’я. – Це звичайнісінький шматок мотузки!

– Мала боягузка! – розлючено кинула їй Ксеня. – Налякала нас мало не до смерті!

Леся надула губи.

– Там була змія… Вона рухалася… Чесно… – уже сама не вірячи в свої слова, Леся присоромлено злізла з пенька й пішла укладатися спати.

Четвер почався погожим ранком. Сонце трохи просушило траву, лишивши на ній лише кілька блискучих росяних діамантів.

– До Купала лишилося всього три дні, – Ксеня пакувала в торбинку залишки сніданку й помітно непокоїлася. – Сподіваюся, завтра ми вже зійдемо на гору, інакше доведеться їсти коріння.

– Звідси нам навіть не видно Чорної гори, – зауважила Марічка. – Скільки нам іще іти?

– Завтра-післязавтра будемо на місці, – незворушно відповів Войтек. – Я знаю Карпати, як свої п’ять пальців! Сьогодні заночуємо в літнищі вівчарів.

– Але ж уже немає дощу… – сказала Леся, хоча їй дуже хотілося заночувати в хатинці. А ще краще – у розкішних апартаментах десь на березі теплого моря.

– У горах погода змінюється по п’ять разів на день. Сьогодні напевно ще буде дощити.

Але ранок радував сонячними променями, туман розвіявся й вже можна було дивитися на гору зверху вниз. Ксеня та Войтек знову ішли першими. Оксанка вирішила хай там що не знімати колечко, адже воно не просто подарунок Іванка, воно – кільце самої Лади. Проте Войтек, схоже, був щасливий просто знаходитися поруч. Він без упину розповідав жарти, згадував неймовірні історійки з життя мандрівних акторів і багато розпитував Ксеню про життя в «тому» світі.

Коли вони здолали чергову вершину, вирішили зробити невеликий привал і почекати на дівчат. Із безлісої галявини відкривався чудовий краєвид і мандрівники просто не могли не зупинитися, щоб насолодитися мальовничою картиною. Ксеня саме захоплено розповідала про театральну студію, у якій нещодавно почала займатися, і про їх першу гастрольну мандрівку до сусідньої Білорусі, як повз них пронеслася жінка.

Чорноволоса пані, вбрана в коротку чоловічу сорочку й кептар, ніби ужалена, носилася по галявині. Спершу Ксеня подумала, що сонце припікає її голову занадто гаряче, але роздивившись, втратила мову від здивування. Порослі сірою шерстю козині ноги жінки міцно обхопили тіло Марічки, а її довгі пальці вчепилися в дитячу шию. Марічка везла на собі якусь дивну істоту!

– Давай-давай, но-о! – прикрикувала на Марічку пані, заливаючись сміхом.

Товариші розгубилися. Дівчинка бігала неймовірно швидко, не було ніякої можливості обсипати нечисть сіллю, чи облити живою водою. Вони просто з завмиранням