Читати книгу - "Зоряний пил"

він там побачив, була нітрохи не схожа на людські випорожнення — вона більше нагадувала оленячі або заячі кульки.

— Мене звуть Трістран Торн, — представився хлопець після повернення. Тим часом його приятель встиг загасити вогонь, спакувати сковороду та усе інше начиння.

Знявши широкого капелюха, він притис його до грудей, дивлячись на Трістрана знизу.

— Зачарований, — повідомив він, і вказав пальцем на свій клунок. Там було виведено напис: «ЗАЧАРОВАНИЙ, ЗАВОРОЖЕНИЙ, ЗАКЛЯТИЙ І ЗАПЛУТАНИЙ».

— Спочатку я був просто заплутаний, — зізнався кошлатий приятель, — але ви ж розумієте, як воно буває.

З цими словами він вирушив у путь. Трістран ішов позаду.

— Агов! Зачекайте! — гукнув Трістран. — Можна трошки повільніше?

Чоловічок — Зачарований, чи як його там? — рухався надзвичайно швидко, наче білка, що дереться на дерево, і це незважаючи на чималенький клунок. Трістранові враз пригадався тягар Християнина з книжки «Шлях пілігрима», котру пані Черрі читала їм щопонеділка, і щоразу додавала: автор — людина проста, але книжка вийшла хороша).

Маленьке створіння розвернулося і підбігло до Трістрана.

— Щось не так? — запитало воно.

— Я за вами не встигаю! Ви неймовірно швидко ходите.

Кошлатий чоловічок враз сповільнив крок, щоб супутник не відставав.

— Звиняйте, — сказав він. — Зазвичай я ходжу сам, тому призвичаївся ходити у власному темпі.

Вони пішли поряд. Крізь молоде листя на дорогу падало зелено-золоте сонячне світло. Трістран твердо знав, що таке світло буває тільки навесні. Він подумав, що літо, мабуть, залишилося далеко позаду, як і жовтень. Раз у раз хлопець помічав серед зелені дерев і кущів яскраві плями, а кошлатий чоловічок щоразу давав пояснення:

— Це деркач, якщо офіційно — пан Крекс-Крекс. Гарний птах.

Або:

— Пурпуровий колібрі. П’є квітковий нектар. Вміє зависати в повітрі.

Або ж:

— Червоношапочник, домовик. Вони зазвичай тримаються на відстані, але навіть не думайте наближатися, щоб краще роздивитися — можете нарватися на неприємності.

Подорожні сіли повечеряти біля струмка. Трістран поділився хлібиною і стиглими червоними яблуками, а також сиром — твердим, терпким і ламким — що його отримав у дорогу від матері. Кошлатий чоловічок куштував продукти з підозрою, але це не стало на заваді — він миттю все змегелив, облизав пальці, а потім з хрускотом узявся до яблука. Потім, зачерпнувши зі струмка води, він скип’ятив воду на чай.

— Може, розповісте про себе? — запропонував кошлатий чоловічок, поки вони сиділи на землі і чаювали.

Трохи поміркувавши, Трістран промовив:

— Я з селища Стіна. Там живе юна леді на ім’я Вікторія Форестер, якій немає рівних серед жінок. Моє серце належить їй. Її обличчя…

— Стандартний набір? — перебив кошлатий. — Очі, ніс, зуби? Все, як має бути?

— Звичайно.

— Тоді цю частину можемо пропустити. Вважатимемо, що ви вже розповіли. Отже, на яку дурницю ви зважилися заради цієї юної леді?

Ображений, Трістран відставив свою дерев’яну чашку з чаєм і звівся на ноги.

— На якій такій підставі ви припускаєте, — запитав він піднесено-презирливим тоном, — що моя кохана могла дати мені якесь нерозумне доручення?

Чоловічок дивився на нього очима, схожими на чорні намистини.

— Тому що я не бачу іншої причини, з якої такий хлопець, як ви, міг би переступити межі Чарівної Країни. З ваших земель до нас ходять тільки менестрелі, закохані і божевільні. На менестреля ви не схожий, та й мізки у вас — вибачайте — звичайнісінькі, як головка сиру. Отже, справа в коханні — принаймні я так вважаю.

— Адже кожен закоханий в глибині серця божевільний, а в глибині душі — менестрель, — піднесено промовив Трістран.

— Думаєте? — засумнівався чоловічок. — Ніколи такого не помічав. Ну добре, ви кажете, є одна юна леді. Вона послала вас шукати багатства? Раніше таке повсякчас траплялося. Не раз бувало, бачив молодих хлоп’ят, що сподівалися знайти купу золота, накопичену якимось бідолашним драконом чи велетнем за багато століть!

— Ні, це не про мене. Я дещо пообіцяв цій леді. Я… тобто, ми розмовляли, я обіцяв їй багато усякої всячини. Аж тут ми побачили, як падає зірка, і я пообіцяв, що принесу її. А впала вона… — хлопець махнув рукою у бік гірського хребта на сході, — десь туди.

Кошлатий чоловічок почухав підборіддя (чи може, рильце — важко було розібрати).

— Знаєш, що я зробив би на твоєму місці?

— Ні, — відгукнувся Трістран з ноткою надії. — А що?

Чоловічок витер носа.

— Я відіслав би її до свинарника, а сам знайшов би дівчину, яка погодиться цілуватися, не вимагаючи казна-чого. Така обов’язково знайдеться. У ваших краях куди каменем не кинь — неодмінно у дівчину влучиш.

— Інших дівчат для мене не існує, — впевнено заявив Трістран.

Чоловічок шмигнув носом. Вони зібрали речі і знову пішли разом.

— Ти це серйозно сказав? — запитав кошлатий. — Усе заради зірки?

— Так, — відповів Трістран.

— На твоєму місці я б про це не говорив, — порадив коротун. — Ця інформація багато в кого може викликати нездорову цікавість. Тож краще мовчати. Але не брехати.

— Як же мені слід відповідати?

— Ну, наприклад, якщо запитають, звідки ти йдеш, — просто вкажи напрямок. Якщо запитають, куди — кажи «вперед».

— Зрозуміло, — відгукнувся Трістран.

Стежка, якою вони йшли, ставала дедалі менш помітною. Холодний вітер наїжачив хлопцеві волосся, змусивши його здригнутися. Дорога непомітно завела подорожніх у чахлий і блідий березовий ліс.

— Як ви гадаєте, це далеко? — запитав Трістран. — Місце, куди впала зірка, я маю на увазі.

— Скільки миль до Вавилона? — риторично відгукнувся чоловічок. — До речі, минулого разу, коли я ходив цією дорогою, лісу тут не було.

«Скільки миль до Вавилона?», — цитував з пам’яті Трістран, йдучи безрадісним лісом.

— Скільки миль до Вавилона?

— Шістдесят, а потім десять.

— Чи встигну я туди при свічці?

— Ще й повернешся, не бійсь.

— Не барися, ширше крок

Будеш там, не згасне й свічка.

— Так, правильно, — підтвердив кошлатий коротун і стривожено озирнувся, мовби чогось боявся.

— Але ж це всього лише дитячий віршик, — зітхнув Трістран.

— Всього лише? Дитячий? Боже, та по цей бік муру багато хто ладен був би сім років відгарувати за таке заклинання! А там, звідки ти прийшов, ви й оком не моргнувши розповідаєте таке своїй дітворі разом з «ой люлі-люлі» чи «сорока-ворона»… Вам холодно, хлопче?

— Я й не помічав, але так, трохи холодно.

— Озирніться. Стежку бачите?

Хлопець закліпав очима. Сірий ліс мовби поглинав світло — у ньому зникало будь-яке відчуття напряму і відстані. Трістранові здавалося, що вони йдуть стежкою, але тепер, коли він намагався її розгледіти, стежка востаннє промайнула під ногами і зникла, наче оптичний обман. Йому здавалося, що ось ці два дерева і он той