Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

засичавши й роззявляючи дзьоба. Але цього разу відьмак був готовий.

Ударив у короткому замаху, від ліктя, цілячись у зоб, під кармінові сережки, великі, удвічі більші, ніж в індика. Не схибив, відчув, як вістря розрубує тіло. Інерція від удару звалила бестію на землю, під стіну. Скоффін звереснув, і то був вереск майже людський. Бився він серед розкришених цеглин, бив і тріпотів крилами, бризкав кров’ю, сік навколо схожим на бич хвостом. Відьмак був упевнений, що битва вже скінчилася, але тварюка знову його заскочила. Несподівано кинулася йому на горло, страшно скрекочучи, виставивши кігті й клацаючи дзьобом. Ґеральт відстрибнув, відбився плечем від стіни, втяв навідліг, знизу, використавши інерцію відбиття. Не схибив — скоффін знову гепнувся між цеглою, смердюча кров бризнула на стіну льоху й потекла по ній примхливим патьоком. Збита на льоту бестія вже не билася, лише тремтіла, скреготіла, витягувала довгу шию, надувала зоб і трусила сережками. Кров швидко текла між цеглинами, на яких твар лежала.

Ґеральт міг легко її добити, але не хотів занадто сильно псувати шкіру. Спокійно чекав, поки скоффін стече кров’ю. Відійшов на кілька кроків, відвернувся до стіни, рзстібнув штани й висцявся, насвистуючи сумну мелодійку.

Скоффін перестав скавчати, знерухомів і затих. Відьмак підійшов, штрикнув його легенько кінчиком меча. Бачачи, що вже по всьому, схопив твар за хвіст, підняв. Скоффін, утримуваний за основу хвоста на рівні стегна, доставав кривим дзьобом стерв’ятника до підлоги, розкриті крила розкладалися десь більше, ніж на чотири фути.

— Легкий ти, куроліску, — Ґеральт трусонув твар’ю, що й справді важила не більше за добре вгодованого індика. — Легкий. На щастя, платять мені поштучно, а не пофунтово.

* * *

— Уперше, — Рейнар де Буа-Френ тихенько засвистів крізь зуби, що, як знав Ґеральт, у нього було виявом найвищого ступеня здивування. — Уперше бачу щось подібне. Справжня дивовижа, слово честі, дивовижа над дивовижами. Значить, ото воно і є — славетний василіск?

— Ні, — Ґеральт підняв потвору вище, аби рицар міг краще її роздивитися. — Це не василіск. Це куроліск.

— А яка різниця?

— Фундаментальна. Василіск, що зветься ще регулом, є гадом, а куроліск, що зветься ще скоффіном, або кокатриксом, то орніторептилія, що значить «напівгад, напівптах». Це єдиний відомий представник роду, який учені назвали орніторептиліями, оскільки вирішили після довгих дискусій, що…

— А який із тих двох, — урвав його Рейнар де Буа-Френ, не зацікавлений, схоже, мотивами вчених, — поглядом убиває або перетворює на камінь?

— Жоден. То вигадка.

— То чому люди їх обох бояться? Оцей-но аж ніяк не великий. Він насправді може бути небезпечним?

— Оцей-но, — відьмак трусонув здобиччю, — зазвичай нападає ззаду й безпомилково цілить у потилицю або під ліву нирку, в аорту. Зазвичай достатньо єдиного удару дзьобом. А якщо йдеться про василіска, то все одно, куди той вкусить. Його отрута найсильніша серед відомих нейротоксинів. Убиває за кілька секунд.

— Бррр… А кого з них, скажи, можна прикінчити за допомогою дзеркала?

— Будь-якого. Якщо гепнути в довбешку.

Рейнар де Буа-Френ зареготав. Ґеральт не сміявся: дотеп про василіска й дзеркало перестав його веселити ще в Каер Морені: учителі надто часто ним користалися. Настільки ж несмішними були для нього жарти про дівчат і єдинорогів. Утім, рекордом дурості й примітивізму були в Каер Морені численні версії дотепу про дракониху, якій молодий відьмак, як заклад, мав потиснути правицю.

Він усміхнувся до спогадів.

— Волію тебе всміхненого, — сказав Рейнар, уважно до нього придивляючись. — Стократно, ба й того більше волію я тебе такого, як оце зараз. Аніж такого, яким ти був тоді, у жовтні, після тієї драчки в лісі Друїдів, як їхали ми до Боклера. Тоді, оце тобі скажу, був ти похмурим, сповненим досади й ображеним на весь світ, наче ошуканий лихвар, а до того ж дратівливим, наче чоловік, у якого всю ніч нічого не виходило. Навіть уранці.

— Я й справді таким був?

— Справді. Не дивуйся, що я волію тебе таким, як зараз. Зміненим.

— Терапія працею. — Ґеральт знову трусонув утримуваним за хвіст куроліском. — Рятівний вплив професійної активності на психіку. А тому, аби продовжити лікування, перейдімо до справ. Є можливість заробити на скоффіні трохи більше, ніж умовлена ставка за вбивство. Він слабко скалічений, тож якщо маєш клієнта на цілого, — для опудала чи препарування, — то бери не менше двохсот. Якщо треба буде загнати його порційно, то пам’ятай, що найдорожче в ньому пір’я з надхвістя, особливо оці ось, центральні льотки. Можна гострити їх набагато тонше, ніж гусячі, а пишуть вони красивіше й чистіше, до того ж тримаються довше. Писарчук, який на тому розуміється, не вагаючись, дасть п’ять за штуку.

— Маю клієнтів на труп для опудала, — усміхнувся рицар. — Цех бондарів. Бачили в Кастель Равелло опудало отої паскуди, порізника, чи як там її… Знаєш, якої саме. Тої, яку ти другого дня після Саовіну забив у льохах під руїнами старого замку…

— Пам’ятаю.

— Тож бондарі бачили опудало бестії й просили мене про щось настільки ж раритетне для декорування їхнього цехового приміщення. Куроліск буде в самий раз. Бондарі в Туссані, як ти можеш здогадатися, є цехом, який не нарікає на брак замовлень, і завдяки тому — заможним, тож запросто дадуть вони й усі двісті двадцять. Може, навіть більше, спробую поторгуватися. А щодо пір’я… Бочкороби не зауважать, якщо я вирву куроліскові з дупи кілька штук та продам у князівську канцелярію. Канцелярія платить не з власної кишені, а з князівської скарбниці, тож, не торгуючись, дасть мені навіть не п’ять, а всі десять за перо.

— Схиляюся перед спритністю.

— Nomen omen[9], — Рейнар де Буа-Френ усміхнувся ще ширше. — Мама мусила щось передчувати, називаючи мене іменем лиса-хитруна з повсюди відомого казкового циклу.

— Ти мав би стати купцем, а не рицарем.

— Мав би, — погодився рицар. — Але що ж, як народився сином гербованого пана, то станеш гербованим паном і гербованим паном помреш, наплодивши, хе-хе, гербованих паничів. І нічого не зміниш, хоч би ти луснув. Ти, зрештою, Ґеральте, також підраховувати вмієш добряче, а купецтвом не займаєшся.

— Не займаюся. З подібних причин, що й ти. З тією лише різницею, що нічого не наплоджу. Ходімо з цих підвалів.

Назовні, під мурами замчиська, огорнули їх холод і вітер із гір. Ніч була ясною, небо — безхмарним і зоряним, світло місяця іскрилося на полях нового, чистесенького снігу, яким засипало виноградники.

Сплутані коні привітально форкнули.

— Мало б сенс, — сказав Рейнар, дивлячись на відьмака значущо, — відразу зустрітися з клієнтами й отримати виручку. Але ти, напевно, поспішаєш до Боклера, га? До однієї