Читати книгу - "Стань сильнішим"

не розуміємо належною мірою сили власних емоцій і їхнього зв’язку з нашими думками і вчинками, отож навіть не цікавимося ними.

Досі не існує точних, обґрунтованих науковими дослідженнями відповідей на питання про те, як розвивається допитливість, але можу сказати напевно: учасники мого дослідження, які найбільше розповіли мені про цікавість, вчилися досліджувати свої емоції одним із трьох способів.

1. Їхні батьки або інший важливий дорослий у їхньому житті (часто це вчитель, тренер або наставник) відверто розповідав їм про емоції і важливість дослідження почуттів.

2. Їхні батьки або інший важливий дорослий у їхньому житті (часто це учитель, тренер або наставник) прищепили їм зацікавлення емоціями власним прикладом.

3. Вони працювали з професіоналом, який допомагав їм і познайомив їх із силою допитливості.

Іншими словами, їх «підкачали» достатнім рівнем знань про емоції, які послужили основою для розвитку допитливості.

Існують численні складні причини того, чому колодязь пересихає, але чомусь точиться так мало дискусій про емоції й зацікавлення ними. Дослідження показали, що причини того, як сильно чи як мало ми цінуємо емоції, полягають в тому, чому нас навчали або що ми бачили в дитинстві. Цінність емоцій зазвичай визначає поєднання кількох із семи наведених нижче причин.

1. Бути емоційним означає бути вразливим, а вразливість — це слабкість.

2. Не запитуй. Не розповідай. Ти можеш відчувати які завгодно емоції, але ти нічого не здобудеш, розповідаючи про це іншим.

3. Нам недоступна мова емоцій або повний емоційний словник, тому ми мовчимо або сміємося над ними.

4. Обговорення емоцій — це легковажність, потурання власним примхам і марнування часу. Це не для таких людей, як ми.

5. Ми настільки глухі до почуттів, що тут і обговорювати нема чого.

6. Невизначеність занадто некомфортна.

7. Копирсання у собі й питання призводять до неприємностей. Я можу дізнатися щось таке, чого не хочу або не маю знати.

Коли я була маленькою, навіть погляд мигцем у новий світ провокував потік цікавості. Якщо я натикалася на незнайоме слово в книжці, я шукала його значення. Якщо в телевізійній програмі згадували острів у Тихому океані, я мчала по Британську енциклопедію, благаючи Бога, щоб там виявилися кольорові фотографії. Я хотіла дізнатися більше про все. Окрім емоцій.

Я так і виросла з пересохлим емоційним колодязем. Я не прагнула дізнатися більше, позаяк не знала, що тут можна ще щось дізнатися: ми не обговорювали почуття. Ми не піддавалися вразливості. Якщо емоції нас приголомшували так, що сльози або страх фізично проломлювали нашу тверду крицю, нам негайно і не надто делікатно нагадували, що емоціями у вирішенні проблем не зарадиш — вони тільки ускладнять усе. Дії, а не почуття вирішують проблеми.

Моя емоційна освіта почалася під кінець підліткового віку, коли моя мати порушила всі табу нашої родини і зважилась на психотерапію. Наша сім’я нагадувала чимало інших: ми тихо вибухали. Це було на початку 1980-х, і ми жили в передмісті Г’юстона. Про мою школу, серед декількох інших, розповіли в загальнонаціональних новинах через низку самогубств серед учнів. Мої брати, сестри і я — усі ми були заблудлими. Ми були дикунами, за якими здебільшого ніхто не наглядав. Так само, як і чимало х’юстонців, що пережили нафтову кризу на початку 1980-х, мої батьки намагалися звести кінці з кінцями й відтермінувати неминучу втрату всього, що мали.

Якою б темною й складною не була ситуація, ми ніколи не обговорювали наших справ і почуттів, поки моя мама не пішла на психотерапію. Що більше вона цікавилася своїм та нашим життям і почуттями, то гірше ставало. Здавалося, стражданням, обуренню і болю не буде кінця. Я не була впевнена, що це того вартувало. Але моя мати, яка жила завдяки сигаретам Merit, дієтичній содовій та інстинкту самозбереження, вважала своє емоційне пізнання питанням життя і смерті. Ми запитували себе, чому відбувається вибух почуттів: тому, що ми ніколи не зізнавалися собі в почуттях і не замислювалися про власні страждання, або тому, що ми порушуємо правила і занадто цікавимося своїми почуттями? Коли ми зростали, нас вчили цьому другому.

Але, попри все, моя мама зміцнювалася духом після тривалого, повільного падіння, яке почалося, коли мені було близько дванадцяти років. Упродовж декількох наступних років вона змоделювала свою поведінку і навчила нас тому, що дізналася на терапевтичних сеансах, і ця маленька іскорка призвела до невгасимих перетворень у нашій родині. Це також призвело до кількох років невимовних страждань і дискомфорту та випалило вщент чимало з того, у що ми вірили, у тому числі шлюб моїх батьків. Хоча їхнє розлучення було правильним вчинком, проте розбило серця усім нам.

Але, як писав поет Мізута Масахіде, «хлів згорів дотла / тепер / я можу побачити місяць»33. Урешті емоційна пожежа не тільки освітила все по-новому, але й підживила ґрунт, і, посадивши кілька зернин, ми отримали любов і оновлення. Якби протягом тих лютих, темних днів хтось сказав мені, що врешті все складеться якнайкраще, якщо ми говоритимемо про свої почуття і встановлюватимемо межі, і що одного дня мої розлучені батьки зі своїми новими партнерами прийдуть до шпиталю, щоб привітати мене з народженням дитини, я б назвала цю людину брехуном. Те, що було відбудоване з руїн, далеке від досконалості: досі залишається біль і родинні битви — суперечки, розчарування в стосунках, зранені почуття й випадкові зриви, але удаваність і мовчання назавжди відійшли. Вони просто більше не діють.

Цей досвід і його віддалені в часі наслідки розпалили в мені іскру цікавості до емоцій, яка все ще продовжує палати. Ця іскра підштовхнула мене до вибору професії і, ймовірно, спонукала врешті знайти психотерапевта, який, розчаровуючи мене і жахаючи, підштовхнув до більшого зацікавлення емоціями. Я гадаю, що готовність взаємодіяти на емоційному рівні спричинилася до того, що я досі в шлюбі з чоловіком, якого кохаю, і пишаюся тим, як ми виховуємо своїх дітей. «Підкачування насосом» навчило мене цікавитися емоціями. І якщо ви запитаєте, чи може єдина іскра розпалити революційне полум’я, подумайте про це: якби моя мама заперечувала свої емоції і біль, сумніваюся, що ця книжка з’явилася б взагалі. Часто досить однієї сміливої людини, щоб змінити траєкторію усієї родини або будь-якої системи.

Розвантаження від болю: бар’єри для визнання емоцій

Біль не відходить тільки тому, що ми не визнаємо його. Насправді, залишений без контролю, він лише накопичуватиметься, зростатиме і призведе до вчинків, які абсолютно не співпадатимуть з нашим баченням себе, і до міркувань, які зруйнують наші стосунки з людьми і кар’єру. Нижче я наведу п’ять найпоширеніших стратегій розвантаження від болю, якого, на нашу думку, ми позбуваємося, відмовившись його визнавати.

«Симптом канделябра». Моя дочка Еллен і одна з її найближчих подруг Лорна грають в хокей на траві у двох різних командах. Одного дня, коли хокейні планети, ймовірно, зійшли зі своїх орбіт, обидві дівчинки пошкодили собі руки під час тренувань. Еллен прийшла додому з посинілим пальцем, який набряк, збільшившись удвічі. У подібних ситуаціях я зазвичай зберігаю спокій, але це тому, що я заміжня за педіатром. Оглянувши і вправивши палець Еллен, Стів зафіксував його бинтом і оголосив: нам тільки залишається чекати до завтра, щоб побачити, що буде далі.

Не минуло й двох годин, як моя подруга Сюзанн з дочкою Лорною уже стояли в нашій вітальні, і дівчинка розповіла, що хтось пошкодив їй руку хокейною ключкою. Стів приготувався обстежити її