Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

ще я друкувала короткий виклад судових справ, коли була секретаркою адвоката. Я також працювала в приймальні амбулаторного центру лікування алкоголізму, давала поради алкоголікам і проводила групову терапію.

Багато років я йшла до журналістики — тієї професії, яка приносить мені задоволення. Я роззиралася навколо, порівнюючи свій внутрішній світ із тим, що бачила в інших. Я хотіла те, що мали інші люди, тільки тому, що в мене цього не було. Я завжди скиглила, що їм усе так легко вдається. Я хотіла жити чужим життям, адже воно здавалося набагато кращим за моє.

Я припинила жаліти себе тоді, коли мій наречений зрадив мені і я повернула йому обручку. Я зрозуміла, що людина — це не фінансовий план. Моє майбутнє в моїх руках. Я знову вступила до університету і здійснила свою мрію про журналістику. З часом я усвідомила, що Господь не дає нам нічого зайвого чи непотрібного. Усі ті безперспективні роботи підготували мене до професії журналіста, про яку я завжди мріяла. Праця в бригаді швидкої допомоги навчила мене все виконувати вчасно. Завдяки похоронному бюро я зрозуміла, як слід розмовляти з сім’ями, що втратили рідних. Працюючи в суді, навчилася читати судові справи і знаходити потрібну інформацію в досьє злочинців. Коли я розраджувала алкоголіків, то отримала досвід проведення інтерв’ю і навчилася слухати, а це допомогло мені виробити «детектор брехні», необхідний будь-якому репортерові. Усі ці роботи підготували мене до мети мого життя.

Мені подобається розповідати всім, що не працюю ще з 1986 року. Мені платять за те, що я пишу. Пишу! Моє покликання — надихати людей через свої твори. Отут і перетинаються моє найсильніше задоволення і найбільша потреба світу. Я пишу для людей, щоб вони не відчували себе такими самотніми. А яке ваше найсильніше задоволення? Де воно перетинається з найбільшою потребою світу? Чи вони взагалі перетинаються? Ось що вам треба з’ясувати.

Люди, які не знають моєї життєвої дороги, кажуть «Як тобі пощастило». Жартуєте? Е ні, це результат моєї праці, а не просто везіння. Ви можете порівнювати себе з тими, хто досяг більшого, і жаліти себе або дивитися на тих, хто досяг менше за вас, і зловтішатись. Але краще зосередьтеся на чоловікові чи жінці, яких бачите в дзеркалі, і з вдячністю прийміть своє особливе покликання. А яке ж воно? Ви можете бути будь-ким: лікарем, адвокатом, соціальним працівником, мером, президентом чи оглядачем — просто треба з’ясувати, ким вам призначено стати.

Неважливо, що з вами сталося, — важливо, як ви використаєте ці обставини. Життя схоже на картярську гру. Ви не можете обрати собі карти, але, отримавши їх, саме ви вирішуєте, як ними зіграти. Однією з моїх улюблених цитат із фільму «Гаррі Поттер і таємна кімната» є слова великого мудреця Дамблдора, коли він каже Гаррі: «Те, ким ми є насправді, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору». Долю визначає вибір, а не випадок. Саме вам вирішувати, чого ви варті, наскільки ви важливі і яке значення ви маєте для світу. Ніхто не володіє вашими вміннями, талантами, ідеями й захопленнями. Ви неповторні, адже ви — шедевр.

Покажіть світові, що ви дивовижні. Удавайте, якщо треба, доки у вас не вийде насправді. Усі вдають. Найвидатніші письменники щодня прокидаються сповнені страху, що вже не напишуть жодного цікавого слова. Найповажніші бізнесмени прокидаються з думкою, чи, бува, сьогодні не той день, коли весь світ дізнається, що насправді вони ще ті шахраї. Найавторитетніші релігійні діячі щодня борються з сумнівами. Найсерйозніші політики непокояться, що наступне рішення позбавить їх голосів на виборах. Ніхто з нас не відчуває себе в цілковитій безпеці. Немає людей, які завжди впевнені в собі. Нам лише інколи так здається. Ми всі боїмося зробити помилку, яка зруйнує наше життя. Та я сумніваюся, що така існує. Навіть якби ми зробили таку помилку, то наше життя на цьому не закінчиться, воно лише зміниться.

Ми боїмося, що нам нічого не вдасться як слід, що ми не подобаємось іншим, що ніколи не будемо достатньо розумними, вправними, успішними чи привабливими. Але не треба з цим боротися. Нічого страшного, нехай забиває дух, як на американських гірках. Насолоджуйтеся стрибками, крутими поворотами, злетами й падіннями, шаленою швидкістю, від якої обід проситься назад. Життя підкидатиме вас, як футбольний м’яч на чемпіонаті світу. Зберігайте пружність. Насолоджуйтеся маршрутом. Страх і захоплення — ваші найкращі друзі. Тож тримайтеся гарної компанії.

Не намагайтеся жити чужим життям. Світові не потрібно, щоб ви були Матір’ю Терезою, Магатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Майклом Джорданом, Майєю Ангелу чи Біллом Гейтсом. Світові потрібні саме ви.

Урок 14. Якщо стосунки мають бути таємними, вам не потрібні такі стосунки

Десь із двадцяти років і майже до сорока я міняла чоловіків як рукавички. Правду кажучи, я зустрічалася з одним і тим самим чоловіком, змінювалися лише імена. Але я ніколи цього не усвідомлювала, аж доки одні такі стосунки не довели мене до потреби психологічної терапії.

Мені здавалося, що один привабливий молодий чоловік, який залицявся до мене на роботі, просто-таки горить бажанням зустрічатися зі мною. Три місяці він красномовно освідчувався у своїх почуттях, і саме тоді, коли я вже була готова повірити йому й забути про обачність, він сказав, що не може зустрітися зі мною на вихідних, бо до міста приїжджає його наречена.

Його хто?

Так, ви все правильно прочитали. Він був заручений. Я знову була чиїмось таємним «десертом». Я лютувала. Як же так? Я ж усе продумала. Він не був ні геєм, ні наркоманом, не був одружений. Чому я знову, вже вкотре, натрапила не на того чоловіка?

Такою була історія мого життя. Чому я постійно її повторюю? Того вечора, коли я сказала йому забиратися геть, я плакала, молилась і кричала до всесвіту: «Чому я завжди приваблюю недоступних чоловіків?» І отримала відповідь: «Тому що ти боїшся чоловіків вільних».

Отак! Я зрозуміла, що боюся зустріти чоловіка, який залишиться зі мною. Чому? Я виросла в сім’ї, де чоловік кричав і лютував. З іншого боку, він був найвідданішим і найщедрішим батьком, якого ви будь-коли зустрічали. Проте годі було передбачити, яким боком він обернеться. Ще в дитинстві я придумала собі правило, яке згодом закарбувалось і в моєму серці: «Чоловіки завдають болю. Ніколи не живи з чоловіком». Так я і робила. Я обирала чоловіків, які не збиралися залишатися зі мною. Вони були недоступні. Вони були одружені, або заручені, або мали подругу, або жили надто далеко, або були залежні від алкоголю, або закохані у свою роботу. Такі чоловіки аж ніяк не могли залишитися зі мною і належати лише мені. А хороші чоловіки, які завжди