Читати книгу - "Червоногрудка"

class="p1">— Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.

Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:

— Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?

— Тепер мені можна йти?

Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.

— Так, іди, — відповів він. — І бережи голову.

— Звичайно, — сказав Гюдбранн. — Навіть спину зігну.

— Пам’ятаєш, як казав Даніель? — запитав Едвард з дивною посмішкою. — Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.

Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.

ЕПІЗОД 13

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року

Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!

Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто — він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.

Ледве Гюдбранн відчув, як з прочинених дверей тягне холодом, він повернув голову й весь потерпнув, побачивши біля входу чорний силует. Невже він усе ще спить? Силует ступив усередину, та було дуже темно, і Гюдбранн не міг розгледіти, хто це.

Раптом постать зупинилася.

— Ти не спиш, Гюдбранне? — голос був гучний і виразний. Це говорив Едвард Мускен. Зусібіч невдоволено забурмотіли сонні вояки. Едвард підійшов упритул до ліжка Гюдбранна. — Піднімайся, — сказав він.

Гюдбранн зітхнув:

— У тебе там помилка в графіку. Я щойно що відчергував. Зараз повинен Дале…

— Його повернули.

— Чому?

— Дале щойно прийшов і розбудив мене. Даніеля повернули.

— Що ти верзеш?

Гюдбранн бачив у темряві тільки білувату хмарку від дихання Едварда. Він звісив ноги з ліжка й дістав з-під ковдри чоботи. Зазвичай він клав їх туди, коли лягав спати, щоб мокрі підошви не обледеніли. Надягши куртку, якою вкривався поверх тонкої вовняної ковдри, він підвівся і вийшов услід за Едвардом. Зірки підморгували їм з висоти, але на сході нічне небо вже яснішало. Якщо не зважати на схлипування, що звідкись долинали, навколо було дуже тихо.

— Голландські новобранці, — пояснив Едвард. — Тільки вчора прибули, а зараз повернулися зі своєї першої вилазки на нічийну смугу.

Дале стояв посеред окопу в якійсь дивній позі: голова — набік, руки — розчепірені. Шарф він пов’язав під бороду, схудле обличчя й напівзаплющені запалі очі робили його схожим на бездомного бродягу.

— Дале! — крикнув Едвард. Той прокинувся. — Покажи-но нам.

Дале йшов попереду. Гюдбранн відчув, як тривожно затіпалося серце. Мороз кусав за щоки, та навіть він не міг заморозити те гаряче, якесь нереальне відчуття, що полишив по собі сон. Траншея була дуже вузька, тому доводилося йти один за одним, і він фізично відчував на своїй спині погляд Едварда.

— Тут, — показав Дале.

Вітер хрипко завивав під шоломом. На ящиках з боєприпасами лежав мертвяк. Руки й ноги його стирчали в різні боки. Сніг, який намело в окоп, білою ковдрою накрив уніформу. Довкола голови був пов’язаний мішок.

— Чортівня та й годі. — Дале труснув головою, переминаючись з ноги на ногу.

Едвард мовчав. Гюдбранн знав — той чекає, що скаже він, Гюдбранн.

— Чому похоронники не забрали його? — запитав нарешті Гюдбранн.

— Вони його забрали, — сказав Едвард. — Вони приходили вчора увечері.

— А навіщо тоді вони принесли його назад? — Гюдбранн помітив, що Едвард пильно дивиться на нього.

— У штабі ніхто не наказував приносити його назад.

— Можливо, непорозуміння? — запитав Гюдбранн.

— Можливо. — Едвард дістав з кишені тонку недопалену сигарету, відвернувся від вітру, обережно запалив її. Зробивши кілька затяжок, він послав її по колу і сказав далі: — Ті, хто відносив його, стверджують, що його поклали в братську могилу на ділянці «Північ».

— Раз так, то його повинні були закопати?

Едвард заперечливо похитав головою:

— їх не закопують відразу, їх спочатку спалюють. А спалюють удень, щоб уночі росіяни не побачили вогонь. До того ж уночі ці нові братські могили відкриті і не охороняються. Хтось, мабуть, витягнув звідти Даніеля вночі.

— Чортівня та й годі, — знову сказав Дале, узяв сигарету й жадібно затягнувся.

— Так, виходить, вони спалюють трупи? — запитав Гюдбранн. — Навіщо, в таку холоднечу?

— Я знаю, — сказав Дале. — Через мерзлоту. Коли навесні температура різко підвищується, земля відтає і мертвяки вилазять із землі. — Він неохоче віддав сигарету. — Минулої зими ми поховали Форпенеса просто за лінією оборони. А навесні знов наткнулися на нього. А може, лисиці викопали. Ось так.

— Справа не в цьому, — сказав Едвард. — Як Даніель потрапив сюди?

Гюдбранн знизав плечима.

— Минулого разу дозорцем був ти, Гюдбранне. — Едвард заплющив одне око, а другим, циклоповим своїм оком, втупився в нього. Гюдбранн глибоко затягнувся, зволікаючи з відповіддю. Дале закашлявся.

— Я чотири рази проходив повз це місце, — відповів Гюдбранн, віддаючи сигарету. — Але тоді його тут ще