Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

напідпитку відвезе возій до Ожина та й продасть там якійсь підсліпуватій бабусі, щоб їй було в чому зберігати затопку.

Стежачи за гончаревим поглядом, я побачив Антоніну. Вона сиділа, як завжди, у своїй чорній хустці, сховавши обличчя, але я впізнав її по легкому й граціозному рухові шиї та повороту дівочих вугластих плечей. Це до неї звернувся по пораду й підтримку батько.

І вона, обернувшись до нього, схвально кивнула головою. Семеренків полегшено зітхнув і зрізав глечика з круга.

Мені кортіло побачити, яка вона, Антоніна Семеренкова. Я пам’ятав, що до війни вона була гостроносим дівчам, тінню своєї старшої красуні сестри, але ж не гостроносе дівча брело озиминою, ступаючи гордо, незалежно і плавно! Хустка була так зав’язана, що затуляла обличчя з усіх боків, немов дівча зумисне хотіло заховатися від будь-чиїх допитливих поглядів, відгородитися від усього світу. Я сам, не помічаючи того, подався вперед і ступивши кілька кроків, опинився мало не насередині зали, де гостро пахло вогкою глиною, як у новій мазанці.

Аж тільки зараз я спостеріг, що багато хто з робітниць, відірвавшись од своєї роботи, дивляться на мене. Схаменувся, поправив карабіна й, удаючи надзвичайно статечну заклопотану людину, лавіруючи поміж столами, попрямував до гончарних кругів, до Семеренкова.

Він щойно кинув чергову точанку на круг, що вертівся, і вже був зовсім налагодився устромити в глину трипалу руку, щоб розпочати оте чаклунське виготовлення глечика або горщика-стовбуна, аж тут наші погляди зіткнулися. Семеренків і далі машинально розкручував спідник, проте рука застигла над точанкою, і я виразно бачив, що пальці в гончаря тремтять. Та й у його світлих, підведених синявою втоми очах, що здавалися велетенськими через неймовірну худорлявість обличчя і гостроту рис я побачив острах. Виразний, нічим не прихований острах!

Ми зустрічалися з ним і раніше, і він усміхався спідлоба, завжди заклопотаний якимись своїми думками що в них, мабуть, як на крузі, вертілися уявлювані глечики та макітри. По-моєму, він просто не примічав мене, як не примічав більшості односельців. Але тепер, коли я прийшов на завод у новій ролі, з карабіном..

Семеренків обернувся до дочки, але та була зайнята розмальовуванням барильця. Коров’ячий ріжок з фарбою який вона тримала в руці, безперервно випускав тонку й густу цівочку зелені, і Антоніна не могла відірватися, вона виводила пелюстки сосонки, що тяглися по округлому боці барильця. Я бачив тонкі смагляві пальці й гострий дзьоб ріжка, що сочився фарбою. Візерунок вився, ускладнювався в міру того, як барильце підставляло свій рудий бік і саме тоді, коли фарби в ріжку не стало, візерунок було закінчено, сосонка лягла на своє місце і зазеленів живою зеленню виноградик.

Поки я видивлявся на пальці Антоніни й чекав, чи не обернеться вона, Семеренків-батько отямився і, зігнувшись мов дуга, заходився коло глечиків. Уже виникла із безформної глиняної маси тонка шийка посудини, округлилися боки, але в гончаря щось не ладилося, Шийка то падала набік, то витягувалася так, що втрачалась гармонія, котра існувала в якійсь незбагненній для мене, але все-таки відчутній пропорційності ліній. Боки посудини ніяк не хотіли набрати елегантності й плавності дівочих стегон, вони здавалися важкими, кутастими, немов у залі незримо витав образ Малясихи. Семеренків пригальмував мозолястими п’ятками спідняк, сколупнув шаблончиком глечик і кинув його в куток, де були заготовлені кубики сирої глини.

Я підступив до Семеренкова впритул.

— Треба побалакати…

Він охоче, навіть поквапливо зняв полотняний брудний фартух, обтрусив грудочки глини з ватянки і, опустивши голову, почвалав до виходу. Я рушив услід за ним; нас проводжали зацікавленими поглядами. Навіть підсліпуваті білоголові дідки-близнюки Голенухи, і ті уп’ялили очі. Біля брезентової завіси я різко обернувся… І побачив її обличчя!

Воно промайнуло переді мною лише на якусь мить і знову зникло, як у віконці, за напливами чорної грубої хустки. Мене ніби штовхнуло щось, і я зрозумів, що не заспокоюсь, доки не побачу це обличчя ще раз. Я не замислювався над тим, гарне воно а чи ні, я не встиг цього збагнути, я не зміг би відновити у своїй уяві риси цього обличчя, тільки очі врізалися у пам’ять, і знов-таки я не зміг би визначити ані їхнього кольору, ані розрізу, я тільки знав, що вони глянули на мене і злякано, і з якоюсь надією, і з благанням. І ще мені здалося, що на цю коротку мить між нами виникло якесь розуміння. Замкнувся й відразу ж вимкнувся дивний контакт. Я зазирнув до таємничого чужого світу.

9.

— Куди ви мене поведете? — запитав Семеренків.

Він назвав мене на «ви», позираючи на чорне дуло карабіна, що стирчав з-за мого плеча. Два з половиною роки окупації привчили людей до думки, що людина із зброєю повновладний господар і уособлює владу, яка не терпить непокори. Пора було б мені це зрозуміти.

Не слід було приходити з карабіном у цей повний людей сарайчик і начебто під конвоєм виводити гончаря надвір. Я поквапився. Мабуть, Закон, на сторожі якого мене закликав стояти сам Гупан, говорив щось про те як розпитувати людей. За першим разом я відчув щось схоже на цікавість до цього таємничого Закону.

Я зняв із плеча карабіна й з нарочитою недбалістю поклав його на колодки, що валялися у дворі біля входу до сушильні. Недалеко ряхтіли барвисті глечики і макітри.

— Хіба я веду? запитав я. — Просто хотілося побалакати… Сядьмо?

Гончар слухняно сів.

— Мені треба знати геть усе про Горілого.

Він здригнувся. Усе-таки Семеренків був дуже наполоханий.

— Я нічого не знаю, — промимрив він, втупивши очі в землю.

Голос у нього був басовитий і глухий. У кінофільмах такими голосами промовляють відважні полярники або капітани на містках океанських кораблів. Ліва рука, підібгана, як підбите крило, усе смикалась, немов шукала точку опори, і зрештою заспокоїлась, спершись ліктем на край колодки.

— Зовсім нічого?

— Нічого.

— Не може бути. Ви ж бо працювали на заводику, коли він дістався Горілим.

— Атож, — згодився він. — Ну й що?

Я вирішив підбадьорити його відвертістю.

— Є чутки, що Горілий переховується недалеко, — промовив я. — Це ж небезпечно для людей. Нам треба все знати про Горілого, щоб спіймати його…

Тут він підвів очі. Журливо, немов жалкуючи за моїм молодим життям, змарнованим заради нічого не вартої справи, він оглянув мене. Нічого особливого, звичайно, перед ним не сиділо. Кирпатий Капелюх, сто сімдесят чотири сантиметри, геть увесь уздовж і впоперек розрізаний і зашитий.

— Як це — спіймати? — запитав Семеренків спантеличено. — Хто — спіймати?

— Ми, — промовив я. — І ви. Хіба нас мало?

Він похитав