Читати книгу - "Безсоння"

не зміг зрозуміти, що ж саме хотів сказати автор. Цілі речення, як космічні промені, прослизали повз його свідомість.

«Сьогодні вночі я буду спати — у цьому я переконаний. Уперше за багато місяців сонце встане без моєї допомоги, і це не просто добре, друзі й сусіди, це чудово».

Потім, одразу після третьої, це приємне занурення в сон почало минати. Воно не вилетіло зі швидкістю корка від шампанського — радше воно просочувалось, як пісок крізь велике сито або вода крізь дірявий дах. Коли Ральф зрозумів, що ж саме відбувається, його охопив — ні, не паніка, а хворобливий переляк. Він сприйняв це як повну протилежність надії, а коли о пів на четверту подибав у спальню, його депресія стала такою нестерпною, що йому здавалося, начебто він задихається в її лещатах.

— Прошу тебе, Господи, хоча б сорок хвилин, — пробурмотів він, вимикаючи світло, але в нього було передчуття, що це одна з тих молитов, які ніколи не будуть почуті.

Так і вийшло. Хоча Ральф не спав уже рівно добу, найменші ознаки сну покинули його тіло й розум до четвертої ранку. Він утомився дужче й глибше, ніж будь-коли, відкривши для себе, однак, що втома й сон зовсім не обов’язково йдуть рука об руку. Сон, цей незримий друг, найкращий лікар людства з прадавніх часів, знову покинув його.

До четвертої ранку Ральф зненавидів своє ліжко — таке почуття з’являлося в нього завжди, коли він починав розуміти, що лежання в ньому не допоможе. Ральф опустив ноги, пошкріб волосся на грудях — тепер уже майже зовсім сиве, — натяг капці й подибав у вітальню, влаштувався в кріслі й почав дивитися на Гарріс-авеню. Вулиця була перед ним, немов сцена, єдиним актором на якій тепер була зовсім не людська істота, а приблудний собака, що підігнув задню лапу й шкутильгав на трьох по Гарріс-авеню у бік Строуфорд-парку.

— Привіт, Розалі, — пробурмотів Ральф, проводячи долонею по очах. Був четвер — день, коли на Гарріс-авеню забирали сміття, тому він зовсім не здивувався, побачивши Розалі, що стала невід’ємною частиною околиць за останні кілька років. Вона ліниво брела по вулиці, досліджуючи поклади смітників і скупчення порожніх консервних бляшанок, мов прискіпливий лахмітник із блошиного ринку.

Ось Розалі, яка цього ранку шкутильгала особливо помітно і мала вигляд такий же втомлений, як і Ральф, знайшла щось схоже на велику кістку і побігла кудись зі здобиччю в зубах. Ральф спостерігав за нею, поки вона не зникла з очей, тоді просто сидів, схрестивши руки на колінах і озираючи безмовні околиці. Яскраві вуличні ліхтарі лише підсилювали ілюзію, що Гарріс-авеню не що інше, як спорожніла після вечірньої вистави сцена, покинута акторами, які розійшлися додому; вся перспектива справляла враження нереальності, здавалася галюцинацією.

Ральф Робертс сидів у кріслі, де мусив провести ще стільки передранкових годин, і чекав, коли світло й рух наповнять світ перед ним. Нарешті перший актор — листоноша Піт — з’явився на сцені праворуч. Він проїхав по Гарріс-авеню на велосипеді, дістаючи згорнуті газети із сумки й пригальмовуючи біля потрібних дверей.

Ральф поспостерігав за Пітом, тоді зітхнув так, що це зітхання вирвалося, здавалось, аж із глибин його життєвих основ, і пішов у кухню заварювати чай.

— Не пам’ятаю, аби мій гороскоп коли-небудь пророкував щось подібне, — глухо мовив він і відкрив кран, щоб набрати в чайник води.

5.

Цей довгий ранок четверга і ще більш утомливий день дали Ральфові цінний урок: не варто зневажати три-чотиригодинним сном лише тому, що прожив усе життя з помилковою думкою, начебто маєш незаперечне право на шість, а то й на сім годин відпочинку. До того ж це стало ще й попередженням: якщо ситуація не зміниться, надалі буде так само зле весь час. Чорт забирай, постійно! Ральф лягав о десятій ранку, сподіваючись трохи подрімати — навіть півгодини були б порятунком, — але лише втомлива напівдрімота була відповіддю на всі його молитви.

Близько третьої пополудні він вирішив приготувати бульйон. Набравши в чайник свіжої води, Ральф поставив його на газ і відкрив шафу, де зберігалися різні приправи, спеції й пакети з продуктами, їсти які могли хіба космонавти й літні люди — для повної готовності ці порошки слід було лише розвести окропом. Ральф безцільно пересував коробки й банки, тоді уп’явся очима на полицю, мовби чекаючи, що коробка з бульйонними кубиками якимось таємним чином з’явиться на звільненому для неї місці. Коли цього не сталося, Ральф повторив усю процедуру, тільки тепер у зворотному порядку, розставляючи банки на колишні місця, тоді знову з подивом уставився на полицю; цей вираз цілковитої розгубленості на його обличчі відтепер ставав домінуючим (добре хоч, що Ральф не здогадувався про це).

Знявши з вогню чайник, що закипів, Ральф повернувся до шафи. Він зрозумів нарешті — розуміння це приходило повільно, дуже повільно, — що він, мабуть, розчинив останній кубик учора або навіть позавчора, хоча ніяк не міг пригадати цього.

— Що ж тут дивного? — задав він питання пляшкам і банкам у відкритій шафі. — Я так утомився, що й не згадаю навіть, як мене звуть.

«Ні, згадаю, — заперечив він собі. — Мене звуть Леон Редбоун. Ось так!»

Це виявилося зовсім не смішно, однак Ральф усе-таки відчув, як посмішка — легенька, мов пір’їнка — торкнулася його губ. Він пройшов у ванну, причесався, тоді зійшов униз.

«Едді Мерфі вирушає на ворожу територію в пошуках їстівного, — подумав він. — Головна мета: коробка кубиків курячого бульйону «Лептоп». Якщо ж дислокація місцевості й умови безпеки унеможливлять проведення операції, перейдемо до мети номер два: спагетті з м’ясом. Я знаю, що завдання доволі ризиковане, однак…»

— …Однак я постараюсь упоратися, — закінчив він уголос, виходячи на вулицю.

Старенька місіс Перрін, що проходила мимо, підозріло зиркнула на Ральфа, але все-таки промовчала. Ральф почекав, поки вона пройде трохи вперед — сьогодні він навряд чи міг вести бесіди з ким-небудь, і найменше з місіс Перрін, яка й у вісімдесят два умудрялася знаходити для себе корисне заняття, пильно стежачи за таким ось морським десантником, що насмілився ступити на її суверенний острів Перріс.

Ральф зробив вигляд, що оглядає плющ, який обплів декоративні ґрати біля вхідних дверей, поки старенька леді не відійшла на безпечну, як йому видалося, відстань, — і лише тоді перетнув Гарріс-авеню й увійшов у «Червоне яблуко».

Саме там і почалися головні проблеми дня.

6.

Ральф увійшов у магазин, знову прокручуючи в голові свій невдалий експеримент із затримкою сну, й міркував про те, чи не є