Читати книгу - "Строк минає на світанку"

зупинила думку й рух.

Одягнений він був бездоганно: на сніжно-білій крохмальній сорочці — ані брижечки, в петельці смокінга так і лишилася бутоньєрка. Підошви черевиків злегка вилискували — від навоскованої підлоги. Отже, він сьогодні танцював? Але який сенс про все це думати!..

Підійшов Квін. Вона відчула це й зраділа, що він поруч, — так було безпечніше.

— А ви знаєте, як його… — спитала вона тихо. — Як це зробили… чим?..

І трохи нахилилася. Він також.

— Мабуть, десь тут…

Її рука потяглася до ґудзика на смокінгу.

— Заждіть, я сам, — швидко мовив Квін.

Він розстебнув ґудзика, і поли смокінга розійшлися.

— Осьде… — Він глибоко зітхнув.

На білому пікейному жилеті зліва, під серцем, вирізнялася маленька червонувато-чорна плямка.

— Певне, з пістолета, — мовив він. — Авжеж, куля. Дірка кругла. Від ножа була б не така.

Він розстебнув жилет. Під ним теж була червона пляма, тільки більша — сорочка ввібрала кров.

— Видно, маленька куля, — сказав він. — Я не дуже в цьому тямлю, але дірочка зовсім мала.

— А може, вони всі такі.

— Можливо, — відповів він. — Я не знаю.

Вона сказала:

— Виходить, окрім нас, у будинку нема нікого. Постріл почули б.

Він роздивився по кімнаті.

— Пістолета не видно.

— Як прізвище господарів будинку?

— Грейвз.

— А це хто — глава сім'ї, батько?

— Батько помер років десять чи п'ятнадцять тому. Лишилися мати, двоє синів і дочка. Це старший син. Молодший — студент, десь у коледжі, а дочка — з тих, кого звуть «початківками». Знаєте, про них пишуть у газетах, у великосвітській хроніці.

— Якби тільки зрозуміти — чому, якби з'ясувати причину!..

— Ми маємо всього кілька годин, а поліція розбирається тижнями.

— Давайте почнемо з найпростішого. Він не застрелився сам, бо тут був би пістолет.

— Еге ж, либонь, що так, — підтвердив він не дуже впевнено.

— Найчастіше вбивають, щоб пограбувати. Чи взято щось із сейфа відтоді, як ви були тут уперше?

— Не знаю, — сказав він. — Минулого разу я не вмикав світла. І спіткнувся на нього. Потім витер сірника, побачив його, сяк-так добувся до сейфа, кинув гроші й побіг геть.

— Тоді треб, а подивитись. Як вам здається, чи зможете ви пригадати, що там було?

— Навряд, — признався він. — Я дуже нервувався тоді, розумієте… А втім, давайте спробуємо. Може, я згадаю.

Вони пішли до ванної. Квін ішов перший.

Проти дверей висіло дзеркало, і першу мить вона аж здригнулась: здавалося, ніби разом з ними туди зайшли ще якісь люди. Хто вони, ті наполохані діти, такі зелені, такі страшенно безпорадні?..

Та вона відігнала од себе ці думки.

У стіні зяяла велика квадратна діра. Квін зняв дерев'яну задню стінку сейфа, тоді поволі витягнув залізну скриньку з грішми. Розібрати той сейф було не важче, ніж відрізати ножем шматок масла.

— Не дуже надійний сховок, — зауважила вона.

— Мабуть, його зроблено багато років тому…

Він осікся і почервонів. Його вогнем пік сором, вона добре бачила, — сором за свій вчинок. Усе його єство бунтувало. От і гаразд. Саме так і має почувати себе хлопець її сусіднього будинку, коли вже він накоїв лиха.

Вони поставили важку скриньку на триногий стільчик і відчинили її. Зверху лежали гроші — ті самі, що він повернув. Вони відклали їх і заходилися перегортати папери — їх там була ціла купа, старих, пожовклих від часу.

— Ось духівниця. Може, це якось пов'язано з нею.

Він перебирав папери далі, а вона стала проглядати духівницю.

— Це духівниця його батька. А він, — кивнула головою в бік кімнати, — був його заповітний виконавець. Його звуть Стівен…

Тоді перебігла очима ще сторінку і сказала:

— Навряд щоб це стосувалося нашої справи. Все відписано вдові. Діти нічого не дістануть, поки вона не помре, але ж убито не її, а сина.

Вона згорнула духівницю і поклала на місце.

— Ви казали, що тут були якісь коштовності. Я їх не бачу.

На мить у неї сяйнула надія, що вкрадено їх.

— Вони у другій скриньці, зараз я покажу. Та, здається мені, вони не такі вже дорогі. Тобто вони, звісно, дорогі, але це не діаманти абощо…

Він витяг другу скриньку. Разок перлів, старовинне топазове намисто, аметистова брошка.

— Перли коштують, либонь, тисяч зо дві.

— Усе це я бачив. Звідси нічого не взято, відколи я…

Він знову осікся і замовк, похнюпившись.

— Це не пограбування, — розважливо мовила вона. — Тут справа серйозніша.

Вони швидко поскладали все назад у скриньки. Зверху поклали гроші. Він зиркнув на них з ненавистю. Вона все розуміла, вона його не звинувачувала.

Зачинили скриньки й поставили їх на місце. Затуляти діру в стіні завіскою не було рації. Коли поруч лежить труп, чи варто намагатися приховати ще один злочин? Та й взагалі даремна річ відділяти одне від одного: тільки-но виявлять убивство, як його напевне пов'яжуть із зламаним сейфом.

— Ну, з цим усе, — мовила вона збентежено.

Вони повернулися до кімнати, зупинились і розгублено подивились одне на одного. Що діяти далі?..

— Бувають і інші мотиви, такі ж прості, — сказала вона. — Ненависть або кохання. Тепер нам треба…

Він зрозумів. Ступнув до трупа і присів навпочіпки. Переборовши огиду, вона також підійшла і уклякнула поруч.

— Доведеться пошукати у нього в кишенях, — мовила тихо. — Я вам поможу.

— Не треба, не доторкайтеся до нього. Я вийматиму речі з кишень, а ви дивіться.

Вони усміхнулись одне до одного, вдаючи, ніби те, що вони мали робити, не таке вже й бридке.

— Почнемо звідси, — сказав він.

Нагрудна кишенька. Нічого, крім тонкого полотняного носовичка.

— Подивимось у лівій бічній кишені. — Він мусив трохи підняти тіло. — Тут взагалі нічого нема. — І вивернув шовкову підбійку кишені. — А тепер у правій…

— Теж нічого?

Вивернуті кишені скидалися на риб'ячі плавці.

— Ну що ж, перевіримо внутрішні.

Цього разу йому довелося торкнутись рукою мертвих грудей.

— Виймайте все, що там є, — прошепотіла вона.

Він видобував з кишені речі й подавав їй, а вона розкладала їх на підлозі. Вони сиділи, незручно зігнувшись. Квін мовчав, але по його очах було видно: він не вірить у порятунок, — надто мало часу лишалося до світанку.

Позад них, на книжковій полиці, стояв годинник. Зусиллям волі — тільки зусиллям волі! — вони примушували себе не обертатись, але не могли не чути його цокання. «Цок-цок, цок-цок, цок-цок», — безперервно дріботіло серед тиші, так глумливо, так безжально, так невпинно. Воно не сповільнювалось, не затихало, а поспішало все далі, далі, далі…

— Портсигар. Срібний. На ньому напис: «С. від Б.» Усередині — три сигарети… Його звали Стівен? Подарував хтось, чиє ім'я починається з