Читати книгу - "Ґоморра"

сутичка з членами двох великих фронтів Каморри, Нуова Каморра Організатта і Нуова Фамілія, коли чекав на судове засідання в камері попереднього ув’язнення в приміщенні неапольського суду. Він отримав шістнадцять ножових поранень по всьому тілу. Але примудрився вижити.

Сім’я Ліччарді перетворила те, що колись було резервуаром дешевої робочої сили, на машину наркоторгівлі: міжнародний кримінальний бізнес. Тисячі людей були залучені, рекрутовані або примусово завербовані Системою. Одіж та наркотики. Бізнесові інвестиції понад усе. Після смерті Дженнаро-Мавпи, його брати П’єтро та Вінченцо перебрали контроль над військовою структурою клану, а Марія, відома як Маля, зосередила в своїх руках економічну міць.

Після падіння Берлінської стіни П’єтро Ліччарді перевів переважну частину своїх інвестицій — легальних і нелегальних — до Праги та Брно. Кримінальна діяльність у Чеській республіці контролювалася виключно кланом Секондільяно, який застосував тут таку ж саму схему виробничих околиць і намірився відкусити добрячий шмат німецького ринку. П’єтро Ліччарді мав типову зовнішність начальника, і бізнесові партнери називали його «римським імператором» через його авторитарний стиль правління і пихату впевненість у тому, що всенький світ є лише продовженням Секондільяно. Він відкрив одежний магазин поблизу Китаю — комерційний плацдарм у Тайвані, — щоб скористатися дешевою робочою силою і вторгнутися на внутрішній китайський ринок. Його заарештували в Празі 1999 року. Ліччарді був жорстоким бійцем; його звинуватили в тому, що він наказав закласти бомбу на віа Крісталліні в передмісті Саніта 1998 року під час конфлікту між кланами передмістя та центру. Та бомба мала покарати увесь район, а не лише лідерів ворожого клану. Коли авто вибухнуло, то металеві та скляні уламки розлетілися навсібіч як кулі, уразивши тринадцять людей. Але доказів було замало, і його виправдали. Основна бізнесова активність клану Ліччарді в Італії здійснювалася на підприємствах одежі та роздрібної торгівлі, сконцентрованих довкола Кастельнуово-дель-Ґарда в області Венето. Недалеко від тієї місцевості, в Портоґруаро, заарештували свояка П’єтро Ліччарді — Вінченцо Перніче. Заарештували разом із декотрими помічниками клану, включно з Ренато Пелузо, який мешкав у Кастельнуово-дель-Іарда. П’єтро Ліччарді був утікачем, і його переховували роздрібні торгівці з Венето та бізнесмени, пов’язані з кланом, — не члени клану в повному розумінні слова, а співучасники, тісно пов’язані з цією бізнесово-кримінальною організацією. На додаток до свого непересічного комерційного таланту, Ліччарді мали також у своєму розпорядженні воєнізований підрозділ. Після арешту П’єтро та Марії кланом став керувати Вінченцо Ліччарді — втеклий бос, який координував як військову, так і економічну діяльність.

Клан Ліччарді завжди вирізнявся своєю мстивістю. В 1991 році вони жорстоко помстилися за смерть Вінченцо Еспозіто, племінника Дженнаро Ліччарді. Вінченцо був наступником правлячої сім’ї в Секондільяно, тому його знали як «принчіпіно» — маленького принца. Йому було двадцять один, коли його вбили в Монтерозі, міському районі, який «держала» сім’я Престієрі, одна з тих, що входили до Альянсу. Він поїхав туди на своєму мотоциклі вимагати пояснення за те, що там непоштиво обійшлися з його друзями. Він був у мотоциклетному шоломі, його «помилково» прийняли за кілера і застрелили. Ліччарді звинуватили Ді Лауро, близьких союзників сім’ї Престієрі, в тому, що це вони найняли вбивць. Згідно з твердженням «пентіто», тобто «розкаяного грішника» Луїджі Джуліано, сам Ді Лауро командував убивством маленького принца, бо той надто часто пхав носа не туди, куди треба. Який би не був мотив убивства, влада сім’ї Ліччарді була настільки беззаперечною, що місцевим кланам самим довелося «зачищати» тих, хто був потенційно причетним до смерті Еспозіто. Вони влаштували різню, жертвами якої стали чотирнадцять людей, прямо чи непрямо причетних до вбивства молодого наступника.

Система також трансформувала класичні способи здирництва та лихварства. Свідомі того, що крамарі потребували готівки, а банки робили процедуру отримання кредиту дедалі жорсткішою, клани стали посередниками між постачальниками та роздрібними торгівцями. Роздрібні торгівці, які мають купувати свій крам, можуть платити готівкою або чеком, але якщо платити готівкою, то товар обійдеться вполовину або на третину дешевше, тому і постачальник, і роздрібний торговець віддають перевагу готівковому методу. Клани стали підпільними банкірами, що пропонували готівку в середньому під десять відсотків. Таким чином, між покупцем, продавцем та кланом встановлюються корпоративні стосунки. Виручка ділиться п’ятдесят на п’ятдесят, але якщо роздрібний торговець залазить у борги, то до кишень клану потрапляє дедалі більше процентів, аж поки розорений власник не стає підставною особою, що працює на одну зарплату. На відміну від банків, котрі відбирають усе, якщо клієнт залазить у борги, клани продовжують експлуатувати свої вклади, дозволяючи особам, що втратили своє майно, працювати й далі. Як розповів «розкаяний грішник» Луїджі Джуліано під час розслідування, яке здійснив 2004 року Неапольський антимафіозний відділ, п’ятдесят відсотків магазинів в одному тільки Неаполі фактично контролюються Каморрою.

Тільки збіднілі клани, нездатні до бізнесу і змушені відчайдушно боротися за існування, і досі практикують щомісячне здирництво, показане у фільмі Нанні Лоя «Мі manda Рісопе» («Мене послав Піконе»), коли здійснюється обхід помешкань від дверей до дверей на Різдво, Великдень та свято Феррагосто 15 серпня. Все змінилося. Клан Нуволетта з Марано, що на північній околиці Неаполя, започаткував більш ефективний спосіб здирництва, оснований на взаємній вигоді та збиранню податі з постачальників. Джузеппе Ґала на прізвисько Шоумен став одним з найцінніших працівників харчового бізнесу. Його послуги користувалися великим попитом. Він представляв Баулі і Фон Хольтена, а через фірму Vip Alimentari Джузеппе Ґала став єдиним представником фірми Parmalat на території, контрольованій кланом Марано. У підслуханій розмові, наданій слідчими у розпорядження неапольських суддів восени 2003 року, він вихвалявся: «Ми всіх їх попалили, ми стали найсильнішими на ринку».

Компаніям, що мали справу з Пеппе Ґала, фактично гарантувалося представництво по всій його «підвідомчій» території, а також більша кількість замовлень. А роздрібні торговці та супермаркети радо співробітничали з ним, бо він міг змусити постачальників робити більші знижки. Як людина із Системи, Шоумен також контролював транспортні перевезення, і це означало, що він міг забезпечити сприятливі ціни та швидку доставку.

Вироби, «кришовані» кланом, не нав’язуються залякуванням, а накидаються через вигідні ціни. Концерни, які представляв Ґала, заявили, що стали жертвами рекету Каморри і що їм довелося скоритися диктату кланів. Однак інформація від «Коммерчіо» — італійської бізнес-конфедерації — свідчить, що компанії, які зверталися до Ґали, забезпечили собі 40-80-відсоткове зростання обсягу річних продаж. Фінансова стратегія Ґали навіть допомогла кланам вирішити проблему браку готівки. Він дійшов навіть до того, що обклав додатковим податком panettone — традиційний різдвяний пиріг, щоб забезпечити новорічні «преміальні» для родин ув’язнених членів клану Нуволетта. Однак його успіх його ж і погубив. Як заявили свідки звинувачення,