Читати книгу - "Тривожна ніч"

випадковість, чи щось більше? Він не спускав з дівчини очей. А вона знітилася, відступила вбік, і, як обійшла його, пустилася трохи не тікати.

Не міг утриматися Віктор, поспішив услід. Не наздоганяв її, не переганяв — намагався лиш не загубити її з поля зору. Даремно умовляв себе: незнайома ж дівчина! Схожа на Наталю, та що з того? Вродилася така! Як той чоловік, про якого читав у журналі. Живе десь в Архангельську й не відає, що в нього є двійник, цілком такий, як він, навіть з родимкою за вухом, а мешкає далеко від Росії, в південній Америці! Та що це з ним, Віктором: таки переслідує… знайому незнайомку! Чи іншої роботи не має? Злочинець же гуляє на свободі!

Ні, зупинитися не міг. Поспішав за дівчиною, а та, відчуваючи цю пристрасну увагу, перебігла на другий бік вулиці. Намагалася чим швидше від нього сховатися, а він благав її в думках — аби не зникла! Бо інакше, відчував, щось неймовірне станеться у його житті, щастя назавжди відвернеться від нього обличчям. Хотів, було, її й наздогнати, заговорити з нею, але посеред вулиці затисли машини. Видовжуючи шию, занепокоєно дивився за рожевим беретом, що хитався поміж людських постатей, зринав… Серце нестримно билося, воно бігло далі, хоч сам не міг зрушитися з місця — ні вперед, ані назад. Нарешті людська хвиля його підхопила, понесла із собою. Він наздогнав дівчину, навіть поклав їй на плече руку і…

Вибачився: це була не та, котру переслідував, — без рябої хусточки на шиї, лише в рожевому береті. А та втекла, сховалася… Коли ж тепер побачить її знову? Чи вже їх ніколи доля не зведе? Навмисно показалася йому, аби більше збентежити, змучити. Думав: хоча би не на довго, отак, як сьогодні з'явилася ще одного разу, щоб упевнився — ні, це не мана… справді бачив дівчину, схожу на Наталю.

І повернув у зворотний бік, оглядаючись. А може, й він, Віктор, здався їй знайомим? В усякому випадку, думає про нього. Пригадує, чи десь не зустрічалися, та лиш туман пливе перед очима. Нехай незнайомі, казав сам до себе, ніколи ще досі й не бачилися в місті, їхні шляхи вже перетялися, і хтозна… хтозна… Адже така схожа на Наталю!..

Другого дня вранці прийшов на роботу, попрямував у свій кабінет. Відкрив двері, і майже відразу впала в очі книжка, що лежала на краю стола. Прочитав на обкладинці: «Утрачені ілюзії». Символічно. Хто б це підсунув йому? І що хотів сказати, на що натякає?

Сів за стіл і на якусь хвилину закрив долонями обличчя. Ілюзії, це що — юнацькі мрії? Ні, ні — Віктор думкою утрачені ілюзії переніс у дитинство. Над містом, над дахами, злітали голуби, звали і його, аби теж піднявся у повітря. Та як міг — безкрилий? Літав хіба що уві сні, та одного разу спробував, було, і наяву — став над сипкою кручею, розкинув руки й скочив. Потім сварив себе — пустий мрійник! Чи не так хотілося злетіти й до щастя — і знову скрутив в'язи. Нічому не навчився. Таки хтось не помилився, залишивши йому вже далеко не новеньку книжку з символічною назвою, бо щастя от втікає від нього, а коли і з'явиться, то привидом. Як дівчина, що схожа на Наталю. А все через те, що він лишився мрійником — не навчився за щастя боротися! І в роботі такий — фантазер!

Телефон раптом перервав Вікторові роздуми, повернув до тями. Лейтенант неохоче взяв трубку, сказав:

— Слідчий відділ…

У відповідь почув:

— Мушникам весь час дзвонять із бази.

Не зрозумів:

— Ви не помилилися?

— Ну, з бази змішторгу. На квартиру Мушників.

— Спасибі…

Нарешті здогадався — це ж він, Павло, на прізвище — Мушник. Напевне, й Наталя носила його прізвище. І до них хтось дзвонить. Чоловік чи жінка? Наталі чи Павлові? Нічого невідомо. Є лиш кінець ниточки — це база змішторгу? Смикнути? Добре, що хоч подумав — чи смикнути? А то знову міг би заскочити у чужу квартиру. І, підвівшись, сказав собі вголос:

— Ну що ж, за роботу! Досить фантазувати!

Спершу познайомиться з висновками судмедекспертизи.

Тонку жовту папку із записами всього, що потрібно для ведення слідства, занесла йому повненька дівчина з коротко підстриженим волоссям і в акуратно підігнаній міліцейській формі. Чув, що закінчила університет, історичний факультет. Вивчилася на вчительку, а прийшла на роботу в органи міліції. Чому? Що їй тут так дуже подобається?

Стояла біля Віктора усміхнена, радіючи не знати чому.

— Я тут від восьмої години і вже до вас заходила.

— Гаразд…

— Більше нічого вам не треба?

— Ні, можете йти.

Схопила книжку:

— Ой, це я забула!

— І світло ви теж забули вимкнути?

— Може. Читала тут… на вашому дивані.

Коли зачинила за собою двері, згадав її ім'я — Марина. Подумав — якась мода на Марин пішла. Ідучи по місту, тільки й чуєш, як матері гукають: обережно, Маринко, дивись… Каже — книжку забула. Навмисне? І чому без нього заходила в кабінет? Знайшла читальний зал!

У папці побачив: складений акуратно папірець до папірця — зразу видно: жіноча рука. Це Марина її готувала? Чомусь завжди ходить у міліцейській формі, хоч би раз одяглася, як інші дівчата: на голову — берет, а на шию хусточку, щоб розвівалася на вітрі. Адже, напевне, хоче, щоб хтось її кохав. І сім'я щоб у неї була, і діти.

Потай у душі пошкодував Марину: хіба чоловікові хочеться мати в хаті свого міліціонера? От він, Віктор, як? Взяв би собі таку за дружину? Не відповів, почав перегортати у папці папери.

Читав медичний висновок. Постріл був у спину. Смерть сталася від внутрішнього крововиливу, приблизно о двадцять першій тридцять… Начебто не дуже рано, але й не дуже пізно. Чому тоді Вдовіни не почули пострілу? Треба запитати інших сусідів по квартирі — не може того бути, щоб ніхто в будинку не чув пострілу! Не міг же заглушити його телевізор. Стривай, а подушка? Подушка — могла? Нова версія… Фантазія. Ілюзії та й ті вже — утрачені! Невже навіть Марина встигла зробити висновок, що він… Посміхалася чомусь. Але сміється той, хто сміється останнім! І знову взяв папери.

Коли дійшов до відбитків пальців, то перше помітив: на зброї було слідно й Наталину руку. Видно, вона схопила за дуло, коли боронилася, сподіваючись, що вбивця лиш жартує, хоче її настрашити. Та пролунав постріл. Не хотів бачити убивця перекошене від жаху обличчя і, злякавшись, кинув