Читати книгу - "Прерія"

план і як добути з нього найбільшу вигоду.

Маторі вклав у піхви ніж, який вихопив був зопалу, й пішов далі, коли це Ішмаел заворушився на своєму ложі й, трохи розплющивши очі, хрипло запитав: «Хто там?» Лише витриманий і хитрий дикун міг знайти вихід з цього становищу. Він пробурмотів щось так само нерозбірливо і хрипло, наслідуючи Ішмаела, і впав на землю, вдавши, що спить. Усе це Ішмаел бачив крізь сон, але вигадка індіанця була така зухвала, і виконано її так майстерно, що не повірити було не можна. Сонний батько родини знов заплющив очі й поринув у глибокий сон, так і не второпавши, який підступний ворог забрався у саме серце його табору.

Тепер тетонові хоч-не-хоч довелося пролежати кілька хвилин, які здалися йому дуже довгими і стомливими, поки він упевнився, що за ним не стежать. Але мозок його гарячково працював, дарма що тіло було нерухоме. Він скористався з вимушеної затримки, щоб виробити план, за яким весь табір — з худобою, майном і їхніми господарями — опинився б у його цілковитій владі. Щойно небезпека минула, невтомний індіанець рушив далі. Він знову підкрався плазом, так само обережно й безшумно, до невеликої загороди для худоби.

Біля першої тварини він затримався, хоч то було й небезпечно. Стомлене створіння покірливо й терпляче дозволило оглянути себе, ніби інстинктивно відчувало, що людина серед цих безмежних рівнин — найвірніший його захисник. Кочівник-тетон, пойнятий жагучою цікавістю, обмацував м'яку шерсть, ніжний писок і тонкі ноги тварини; але врешті-решт він відмовився від такої здобичі, подумавши, що в грабіжницьких наскоках пуття з неї мало, та й харч із неї абиякий. Зате опинившись серед в'ючних коней, він так захопився, що ледве стримався від радісних вигуків, які декілька разів готові були зірватися з його вуст. Він геть забув про всі небезпеки, які подолав на шляху сюди і які ще чигали на нього, — нестримна радість дикуна взяла гору над обережністю хитрого, досвідченого воїна.

РОЗДІЛ V

Чому, мій батьку? Що нам ще втрачати?

Закон не захистить нас.

То чого ж

Ми маємо покірливо терпіти,

Щоб нам погрожував шматок пихатий

м'яса,

Суддю і ката з себе вдаючи?

Шекспір. Цімбелін

Поки тетон діяв отак хитро й вправно, жоден звук не порушив безгоміння прерії. Сіу лежали кожний на своєму місці, з притаманною індіанцям терплячістю чекаючи сигналу до бою. З вершини горба, де лишилися, як було вже сказано, схвильовані бранці, перед ними відкривався безкраїй похмурий простір, освітлений слабким промінням місяця, що пробивалося крізь хмари. Над табором темінь здавалася густішою, ніж над улоговинами; там і сям світлішою хвилястою смугою вимальовувались вершини горбів. Усюди панував глибокий, урочистий спокій пустки.

Але тим, хто знав, що затівалося під габою нічної тиші, цей краєвид був тривожним і небезпечним. Їхнє хвилювання дедалі зростало; хвилина минала за хвилиною, а з мирної пітьми, що сповивала гайочок, не долинуло ані звуку. Пол почав дихати частіше й голосніше, а Еллен, шукаючи підтримки і спираючись на його руку, відчувала, як тремтить усе його тіло, й собі раз у раз несвідомо здригалася.

Читачам уже відомо, який безчесний і розбещений був Уюча. Тому їх не здивує, що він перший порушив ті правила, які сам же й запровадив. Саме тоді, коли ми розлучилися з Маторі, який застиг у захваті перед Ішмаеловими кіньми, вражений їх кількістю й виглядом, чоловік, що йому він доручив вартувати бранців, надумав потішити свою злобу, знущаючись із тих, кого мусив оберігати. Схилившись до трапера, дикун швидше пробубонів, ніж прошепотів йому на вухо:

— Якщо великий вождь тетонів загине від рук Довгих Ножів, помруть і старий, і молоді.

— Життя — дар Ваконди, — незворушно відповів трапер. — І воїн-тетон, як і наші діти Ваконди, мусить коритися його законові. Людина вмирає, якщо тільки того забажає Ваконда, і жоден дакота не владен змінити призначену годину.

— Дивись! — відповів дикун, піднісши оголений ніж перед очі бранця. — Уюча сам Ваконда для собаки!

Старий зупинив погляд на лютому обличчі вартового, і на якусь мить у глибині його очей спалахнув огонь відвертої й непримиренної ненависті, але тут-таки й погас, поступившись виразові співчуття, коли не жалю.

— Хіба личить тому, хто створений за істинним образом божим, гніватися на істоту з жалюгідною подобою розуму? — мовив він по-англійському куди голосніше, ніж з ним говорив Уюча.

Індіанець, скориставшись, як приводом, цією ненавмисною провиною, схопив бранця за ріденьке сиве волосся, що спадало з-під шапки, і вже хотів був у жорстокому тріумфі різонути під самими його коренями своїм гострим ножем, коли це протяглий, різкий крик розітнув повітря, відлунюючи в пустці, ніби тисяча демонів разом відгукнулися на цей клич. Уюча з криком несамовитої радості відпустив свою жертву.

— Нумо, старий Ішмаеле! — загукав Пол, якому вже несила було стримувати свою нетерплячість. — Нумо, час показати їм, що в твоїх жилах тече справжня кров, не гірша за кентуккійську! Стріляйте нижче, хлопці, — ціляйте по низинах, червоношкірі туляться до самої землі!

Голос його, однак, потонув, а точніше, безсило загубився серед криків, лементу й виття, що виривалися з п'ятдесяти горлянок і линули звідусіль. Вартові ще лишалися біля бранців, але їм теж кортіло кинутися вперед, наче скакунам перед початком перегонів. Вони вимахували руками, підстрибували, наче були зраділі діти, а не дорослі чоловіки, й галасували дедалі дужче.

Раптом посеред цього метушливого безладдя пролунав гул, який можна почути, коли насувається гурт бізонів. Трохи перегодом промчали, збившись докупи, перелякані вівці, корови й коні Ішмаела.

— Вони вкрали у скватера[13] худобу! — мовив спостережливий трапер. — Ото негідники! Тепер він без копит, як бобер…

Не встиг він договорити, як увесь гурт, нетямлячись від жаху, вибіг на горб і промчав повз старого, а слідом шалено гнали темні, схожі на дияволів, постаті.

Збудження вартових передалося їхнім коням; звичні до гарячковості своїх господарів, вони поривалися вперед, і тетони ледве вгамовували їхнє нетерпіння. Саме цієї хвилини, коли всі погляди були звернені на летючий смерч людей і коней, трапер з несподіваною, як на його вік, силою вихопив ніж з руки свого неуважливого вартівника й одним помахом перерізав ремінь, що зв'язував разом усіх індіанських коней. Збезумілі тварини захропли з радості й переляку і, шматую чи копитами землю, кинулися навсібіч по безмежній прерії.

Швидкий і лютий, наче тигр, Уюча метнувся до бранця. Він схопився за порожні піхви, шукаючи зброю, яку так несподівано втратив, тоді поквапливо став намацувати руків'я свого томагавка, одночасно позираючи вслід табуну — як усі