Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так пан його взяв за руку і привів до столу й спитав:
— Як пишетеся?
— Василь Жагалюк.
— Де живете?
— В Стрійковичах, село таке.
— То добре, аби нікому того не сказали, що мої козаки дали мені сто буків з вашого наказу, а що за те хочете?
— Нічого не хочу! Чекаю на свої лахи, — каже Жагалюк.
Тоді помінялися. І дав йому пан п’ятдесят ринських на дорогу. І коли вже дід відійшов з палацу, то пан пішов з козаками знайомитися і також наказав, щоб ніде не казали, а найбільше, щоб не довідався його товариш — біскуп.
Та при тому прийшла кухарка від біскупа. А кухарка панова їй оповіла:
— Ой, наш пан дістав сто буків від Жагалюка. Тільки нікому не кажіть про це.
Тим часом служниця біскупа приходить додому і розказує своїй пані:
— Ой, пані, якби ви знали, що з нашим паном стало, то ви б очі свої забули! То мені Настя сказала, а я боюся сказати, щоб нікому ви не говорили.
А пані каже:
— Ну, та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нікому.
А коли приїхав біскуп з дороги, та вже вечеряти посідали з жінкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усміхається щоразу, так він питається:
— Що з тобою? Та ніколи того не було, щоб ти так сміялася.
— Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти сміявся!
— Ну, то що такого? То скажи! Я не піду ніде трубити, як ти скажеш, буде тільки між нами.
— О! Та знаєш, до чого дійшла гостина, що справляв твій товариш? Та вже він дістав сто буків.
— Відкіля? Що ти говориш? Він такий старий чоловік з розумом і так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду сміятися!
А жінка каже:
— Ой, коли! Та завтра будем коло нього їхати! Ви ж мусите щодня бачитися.
А коли другого дня фурман запріг коні і сів біскуп до візка і рушили їхати, то біскупова жінка сказала:
— Дай слово, щоб дуже не сміявся з пана, бо буде скаржитись.
— Ну, ну, то вже моє діло!
От іде біскуп коло панського двору, а пан вибіг з кімнати страшно веселий, ніби нічого не знає.
— Здрастуй, товаришу!
Прибіг до візка і подав руку.
— Ой, товаришу, — відповідає біскуп. — Я чув, що з тобою було дуже зле, і тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловік, в старих літах і дався старому дідові насміятися — дати сто буків.
А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, і ні слова йому не відказав, тільки обернувся й пішов до кімнати. Тільки прийшов до кімнати, закликав свою жінку:
— Хто ж у нас був? Я і в листі просив не казати, щоб не сміялися з мене.
— Та я нічого не знаю, нікого тут не бачила, запитаю Настю, хіба від неї вийшло. Ану почекай, я її покличу.
Задзвонила дзвінком. Приходить Настя.
— Чи була у тебе Ярина від пані біскупової?
— Та була, прошу пані.
— А, то ти з нею говорила? Та то твоя річ була говорити про пана?
— Пані, я нічого такого на казала.
— Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий.
— Ой, ой, прошу пані, що я наробила! Пані нічого не говорила, щоб я не казала нікому.
Тоді пан сказав:
— Буде вже того з вашої Насті! Ходи зі мною в кімнату. Добре, що я маю адресу того діда. Я дам йому, що він схоче, то він і біскупа вирихтує. Так завтра сідаю і їду в його село, де він мешкає, бо я інакше не вийшов би в світ, він вічно з мене сміється.
А на другий день по сніданню сказав запрягти коні й поїхав до села. А коли в’їхав у село, то запитав людей, де мешкає Жагалюк Василь.
А люди сказали:
— О, він заробив багато грошей у пана і тепер пішов до міста.
— То їдемо у місто! — сказав фурманові пан. А коли приїхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бідний чоловік, і побачив такого убогого, що був у нього на гостині.
— Чоловіче, може, ви знаєте, де тут живе Василь Жагалюк? — запитує пан.
— А, я іду з того шинку, де він сидить.
— Будьте такі добрі його покликати, я заплачу за клопіт.
А коли той чоловік пішов до Жагалюка, то пан подумав:
«Дав би йому хоч десять тисяч, аби тільки він з мене не сміявся». І так дивиться, а Жагалюк вже іде з тим чоловіком. Був трохи підхмелений і низько вклонився панові. Тоді пан забрав Жагалюка до готелю, посадив за стіл та й каже:
— Жагалюку! Я бачу, що ти маєш здібність, так якщо б ти мого товариша ксьондза обманув, бо він з мене сміється і хотів би, аби я й не жив. Подумай над тією справою, я дам тобі, чого схочеш.
— Добре, подумаю за чверть години.
А коли вже довечерювали, то Жагалюк сказав, що вже готовий.
— А скільки та справа має коштувати?
— Найменше чотири тисячі, — відповів Жагалюк.
— Згода!
Так пан витягнув чотири тисячі і вручив Жагалюкові.
— Так будьмо здорові! Я йду додому і сподіваюся, що скоро зробиш ту справу.
— А ви знаєте, де ксьондз мешкає?
— Три кілометри від мене.
От пан вже від’їхав, а Жагалюк пішов просто до станції, там купив собі білет до Відня на швидкий поїзд.
От приїхав до Відня, зайшов до багатої лавки, де найдорожчі речі продавалися для святкових убрань. А продавець побачив, що то якийсь жебрак, і витягає пару грошей, і дає, щоб той ішов собі. А жебрак каже, що не бере ніякої милостині, а прийшов купити на святого отця Миколая убрання. Відказує продавець, що він не може мати стільки грошей, а Жагалюк:
— То вас не обходить. Прошу мені показати вбрання на святого Миколая!
Сказав купець прикажчику принести найліпше вбрання, а також ключі і берло. Прикажчик несе.
— О, маєте, прошу!
— Що то має коштувати?
— Три тисячі п’ятсот. Є у вас стільки грошей?
— О-ого! Маю й більше. То ви міряєте мене по моєму лахміттю обдертому, та й думаєте, що в мене грошей вже немає.
А продавець каже:
— Не гнівайтесь!
— Прошу запакувати убрання, — сказав Василь Жагалюк, — але має бути комплект з берлом і ключима.
А коли вже продавець вручив йому в руки, то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.