Читати книгу - "Том 2"

ними, що такі невдалі! «Додому»,— скиглили водно, але втікати — не посміли, сами не знали, де воно, а розпитатися не вміли.

Уже покинули й пісні, не хтіли спати вже й по ночах, сиділи все такі сумні.

Були слабі — я взнав по очах,— сами ж не скаржились на біль, не взяв їх лікар до шпиталю:

«їм,— каже,— їхати б відсіль, а то ще згинуть тут від жалю, се в них по ріднім краю жаль! —

Ну, диво, хоч би край був людський, то ще б я розумів печаль, а то ж і край такий — якутський!»

Начальство бачить, що не сплять, на варту посилати стало таки частенько. Що ж, стоять, не скаржаться, мов горя мало!

Лиш, як жаби заскреготять, чи соловейко защебече, вони від страху затремтять,— один одному щось лепече.

Сказав за те старший вояк:

«Балачки, бач, не діло варти!»

Вони тоді помовкли так, як миші,— бачать, що не жарти.

Та стали вже мовчать і вдень, як до котрого обізвешся, то він тобі мовчить, як пень.

Ну, вилаєш або всміхнешся...

Еге ж пак, ви хотіли знать, як дострілялись ті якути?

Я б вам радніший розказать, та щоб те знать — там треба бути. Достріляними їх обох знайшла їх наша зміна вранці, були при них і гроші — в мох загорнені лежали в ранці, розбою, значить, не було, а ворогів вони не мали, до того й слідство все прийшло, що то вони сами стріляли.

Та й вразно стрелили — я чув — не мучились і півгодинки...

Вже ж то не поєдинок був, які там в диких поєдинки?

Тифліс,

20/IV 1906

ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА 3

І

Трістан блукав по лісі, ловив зелений шум, хотів йому віддати

своє кохання й сум.

'’а ледве де береза лагідно зашумить, іЗальдин голос любий він згадує в ту мить.

Крізь віття синє небо погляне в вишині,— Ізольдині він очі спогадує ясні.

З одчаю на узлісся іде сумний Трістан, аж там злотистим житом лиснить розлогий лан.

Ізольду Злотокосу

Трістан і тут згадав,

упав у борозенку і тяжко заридав.

Прийшла дівчина жати і постать зайняла, почула те ридання

і ближче надійшла.

Мов доля необорна, була її краса, і чорна, мов те горе, була її коса.

Хороші в неї очі

і темні, мов одчай,— хго гляне в теє пекло, то забуває рай.

А голос у дівчини —

мов тої скрипки спів, що викликає мертвих на танець із гробів.

І вивела Трістана

вона з одчаю тьми лілейними руками

та спільними слізьми.

Спитав він: «Як ти звешся, дівчино таємна?» — «Ізольда Білорука»,— відмовила вона.

«Се ймення — найсвятіше в сім світі і в раю! Ізольдо! Ох, Ізольдо!

Прийми любов мою!»

II

«Ти пестив так ніжно мене, коханий Трістане, а в очі так сумно дививсь, аж серденько в’яне.

Мені ти уста цілував і руки біленькі, а сльози на коси мої

котились дрібненькі.

Мені ти слова промовляв палкої любови, чому ж вислухати пе хтів моєї розмови?»

«Ізольдо, Ізольдо моя, в очах твоїх темних хотів би я бачить блакит країв понадземних!

Ізольдо, Ізольдо моя, коли б твої коси мінилися золотом так, як житні покоси!

Твій голос, Ізольдо моя, рвачкий та жагливий, коли б він, як шелест берез, був тихий, пестливий...»

«Не варто журитися тим, коханий Трістане! Хрещеная мати моя мені те достане.

Бо мати хрещена моя, то фея Моргана» *.— «Біжи ж ти до неї мерщій, Ізольдо кохана!»

III

«Ой матінко-феє Моргано, зміни мені вроду мою! Хай буду білява та ясна,

мов ангел у божім раю».

«Ох, донечко люба Ізольдо, се ж я тобі вроду дала, в колиску дарунок принесла, як ти там лежала мала.

Красі твоїй, доню Ізольдо, ніхто ще догани не дав».— «Журлива ся темная врода, мій милий від неї ридав.

Дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна, хай милий мені усміхнеться, як сяя весела весна».

«Гаразд, моя доню Ізольдо, я золота в сонця візьму, блакиту морського позичить попросим русалку саму».

«Навчи мене, матінко-феє, розмови берез у гаю, хай буде мій милий щасливий, як дрібна пташина в маю».

«Ще краще, ніж тії берези, шумлять веретенечка фей, бо все наймиліше вчуває

в тім гомоні кожен з людей.

Що схочеш, коханая доню, тобі я зміню в одну мить, одного не зможе Моргана — твоєї душі одмінить».

IV

У темнім лісі знов Трістан самотну терпить муку, і жде до себе і не жде Ізольду Білоруку.

Коли щось шурхнуло, мов птах, з кущів струсило росу,

і враз Трістан побачив там

Ізольду Злотокосу.

і

Ті самі очі і коса,

та сама тиха мова...

Душа Трістана в небеса полинути готова!

«Се ти, єдиная моя?

Се ти, моя царице?

Сюди з-за моря приплила, кохана чарівнице?

Та як же випустив тебе король той недоріка?

Чи ти для лицаря свого убила чоловіка?

А де ж твій кубок золотий і те дання уроче?

Тепер свідомо я до дна його доп’ю охоче!

Напій кохання нам заллє і згадку про розлуку».—

«Трістане! Ти хіба забув Ізольду Білоруку?»

«Вона забудеться тепер, як ночі тінь минула!» —

«Трістане! Що коли вона про тебе не забула?»

«Нехай вона в Єрусалим іде на прощу боса.

Тепер до мене прибула Ізольда Злотокоса!»

«Трістане! в тебе е гріхи, великі, непростимі.

На їх навряд чи проща є в святім Єрусалимі».

«З тобою, люба, я готов іти на вічні муки!» —

«Трістане! Годі вже розмов, поглянь мені на руки!

Згадай, кого ти посилав сьогодні до Моргани!

Куди ж тепер мене пошлеш загоїть в серці рани?

Хоч зникла тьма з очей моїх, зате лягла на душу.

Ти чорний камінь там поклав,— повік його не зрушу.

Нехай же знов моя коса чорніє, мов жалоба!

Я сеї барви не зміню

віднині вже до гробу».

V

Трістан у недузі лежить, ослаб, мов дитина, не служать нічого йому всі чари Мерліна *.

А фея Урганда * з-за гір сказала лукава:

«Тут може одна помогти — Ізольда Білява.

При тій злотокосій тебе і смерть не поборе».

І вірного друга послав Трістан геть за море.

І другові так наказав:

«Як згодиться мила,— ти свій корабель наряди у білі вітрила.

Як ні — то напни лиш одно, велике та чорне, хай потім у ньому мій труп чорнява угорне...»

VI

«Піди, піди на берег, Білорука, прошу