Читати книгу - "Механічний апельсин"

— звернувся я до Піта з Димом, — станете обабіч дверей. Гаразд?

Хлопці згідливо закивали головами в темряві.

— Тож гайда! — сказав я Джорджі й сміливо ступив до дверей. Там був дзвоник. Я натис кнопку, і в передпокої задеренчало: «др-р-р-р-др-р!» Коли ципа та всі її кошкі почули це деренчання, то, певно, спершу нашорошили вуха, а тоді здивовано завмерли. Тож я натис кнопку ще нетерплячіше. Потім нахилився до щілини для пошти і якнайчемніше гукнув:

— Пані, допоможіть, будь ласка! Моєму другові раптом стало млосно серед вулиці. Дозвольте мені подзвонити лікареві.

Я побачив, що в передпокої спалахнуло світло, і почув, як бабушка зачовгала ножкамі в капцях — човг-човг! — простуючи до дверей. Не знаю чому, але мені спало на думку, що в кожній руці вона тримає по жирному котярі.

— Забирайтеся геть! — гукнула вона несподівано низьким голосом. — Забирайтеся, а то стрілятиму!

Почувши це, Джорджі трохи не зареготав. А я, вдаючи, ніби переживаю і розгубився, виховано проканючив:

— Благаю вас, пані! Моєму другові дуже зле!

— Забирайтеся! — повторила вона. — Знаю я ваші підлі штуки: спершу вмовите мене відчинити двері, а тоді — придбати якийсь непотріб. Забирайтеся, кажу вам! — Чарівна наївність, та й годі. — Забирайтесь геть, а то напущу на вас своїх котів!

Схоже, вона трохи схибнулась від самко-мотної жізні. Я задер голову й побачив якраз над дверима підйомне вікно — ставши комусь на плєчо, можна бистро потрапити в будинок. Що ж, цієї ночі це саме той аргумент, що треба. Отож я промовив:

— Гаразд, пані. Якщо ви відмовляєтесь надати допомогу, я змушений тягти свого хворого товариша в інше місце. — Підморгнув кентам, щоб тримали язика на припоні, а сам знову гукнув: — Дарма, друзяко, може, десь-інде таки трапиться добра душа. Хоч цю стару пані не варто й звинувачувати за її підозріливість — надто вже багато пройдисвітів та негідників вештається тут поночі. Вона, звісно, не винна.

Ми знову мовчки почекали в темряві, а тоді я прошепотів:

— Чудово, кентики. Вертаємось до дверей. Я стану Димові на плечі, відчиню віконце й залізу всередину. Потім стулю тій старій ципі пельку й відчиню вам двері. Ніяких проблем! — Я гадав, що в такий спосіб довів хлопцям, хто тут вожак, хто чєловек, напханий ідеями. — Погляньте! — вигукнув я. — Над дверима є виступ, на нього зручно стати копитамі.

Хлопці це побачили й у захваті — принаймні так мені здалося — закивали в темряві головами, примовляючи: «Атож, атож…»

Ми повернулися навшпиньки до дверей. Дим був серед нас найміцніший мальчік, тож Піт і Джорджі підсадили мене на широкі, майже чоловічі Димові плєчі. Завдяки всесвітнім каналам глупого телебачення, а також людському страху вночі, коли поблизу немає поліції, весь той час вулиця була безлюдна. Стоячи на плечах у Дима, я угледів, що виступ над дверима дуже зручний для моїх черевиків. Я підтягся на руках. Як і слід було сподіватись, вікно виявилося зачинене, але я дістав брітву й розбив шибку, різко вдаривши по ній кістяною колодочкою. Тим часом мої кенти внизу важко дихали. Я просунув руку у вибиту шибку і обережно штовхнув нижню частину віконної рами, що, зблиснувши, легко піднялася. Після цього я скочив у вікно, немов пірнув у ванну. Мої барани внизу завмерли, широко пороззявлявши пасті.

Я опинився в безпросвітній темряві, заставленій ліжками, шафами, великими важенними стільцями, стосами коробок та книжок. Помітивши смужку світла під дверима кімнати, в яку я скочив, сміливо рушив до виходу. Двері зарипіли — і-і-і-е-е! — і я ступив у запорошений коридор, куди виходили двері інших кімнат. Скрізь була пустка, братики, крім однієї кімнати, що в ній мешкала стара мочалка зі своїми котами. А втім, можливо, всі ті котікі та кошєчкі мали окремі спальні, годуючись, як члени королівської родини, вершками й риб’ячими головами. З першого поверху долинув приглушений голос старої ципи: «Так, так, саме це». Схоже, вона розмовляла зі своїми чотириногими, що нявчали «мяу-у-у», вимагаючи ще молока. Тут я вгледів сходи, які вели до передпокою, і вирішив показати своїм зрадливим і нікудишнім кентам, що я один більше вартий за них трьох. Я все зроблю самко-мотньо. Якщо доведеться, розправлюся зі старою ципою та її котярами, тоді наберу повні руки полєзних вєщєй, підскочу до надвірних дверей, відчиню їх і покажу своїм кентам, які на мене чекають, золото й срібло. Вони повинні затямити, хто тут вожак!

Повільно, обережно я став спускатися вниз, захоплено роздивляючись на сходах грязниє полотна давніх часів — дєвочкі з довгими косами і високими» комірцями, краєвиди з деревами та конями, якийсь святий бородатий чєловєк, геть нагой, з хрестом у руках. І своєрідний запах будинку, не схожий на запахи в багатоквартирках — застояна вонь від котів, їхньої риби та задавненого пилу. Зійшовши сходами, я побачив освітлену вітальню, в якій господиня роздавала молоко котікам і кошєчкам. Тепер я роздивився і цих розгодованих скотін, що швендяли сюди-туди, вимахуючи хвостами й тручись об одвірок. А на великій дерев’яній скрині в темному передпокої я помітив чудову маленьку статуетку, що виблискувала у смужці світла з кімнати, — молоденька струнка дєвочка застигла на одній нозі, здійнявши руки вгору. Цю срібну статуетку я відразу поцупив до себе. Тримаючи її в руках, я ввійшов в освітлену вітальню й сказав:

— Здоровенькі були! От і зустрілися. Наша коротенька бєсєда крізь щілину для пошти була, відверто кажучи, неприємна, так? Що ж, дозволь нам із цим не погодитись, аж ніяк, ти, стара смердюча мочалка!

Від яскравого світла в кімнаті перестарілої ципи я аж закліпав очима. Там було повнісінько котіков і кощєчєк, що просто кишіли на килимі. А в повітрі літали клапті шерсті. Ті жирні скотіни були різні завбільшки й усіх кольорів: чорні, білі, смугасті, руді, плямисті, а також різного віку — тут бавилися кошенята, сиділи дорослі кицьки й заслинені похмурі руїни, їхня господиня, та стара ципа, розлючено, як чоловік, блимнула на мене і просичала:

— Як ти сюди потрапив? Геть звідси, малий мерзотнику! А то я тебе відлупцюю!

Побачивши в її жилавій руці чорного дерев’яного ціпка, яким вона погрозливо замахнулась, я щиро розреготався. Неквапом, з вишкіреними зубами я рушив до неї, але цієї миті завважив на серванті ще одну невеличку вєщь — чарівну вєщь, що її такий мальчік-меломан, як я, навіть не сподівався коли-небудь побачити на власні глаза: голівер і плєчі самого