Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

Хіба б я пропуделяв того крижня!

Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати по неї варто було.

— Ну, а що ж тоді значить отой «вермахт», «подаруночок від німців»? — сказав я.— І оті «двадцять залізних» і все інше?

До звичайної, хай навіть стендової рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не тулилися.

— Ні, вони не про рушницю,— впевнено сказав Ява.— Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що він повну ціну заплатить тому, хто витягне, аби тільки витягли. Так чого ж ховаться...

Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» він з своєї нової «тулки»).

Варіант з рушницею одпадав.

Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дриґнувши над водою ногами в ластах. І майже одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:

— А... хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квит! Нащо воно мені треба!

— Ну, ша-ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.

— Це маска чортова мене підводить,— Бурмило рвонув з лиця маску.— Я думаю, що я, як у протигазі, і починаю дихать, а воно — вода... одразу захлинаюсь. У мене ж зябрів нема.

— Значить, треба підстрахувать. Підстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вірьовку, я кінець у руці триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — і витягну. Але то вже іншим разом. На сьогодні досить,— Книш глянув на годинник.— А то я на аеродром запізнюсь. Я ж тобі казав — спецзавдання.

Ми перезирнулися.

«Аеродром», «спецзавдання»... Це щось таке... Одним словом, кров з носа — ми повинні знати, що то за спецзавдання на аеродромі.

— Гайда! — шепоче Ява і хапається за весло. Я теж. Ніколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було раніше за Книша дістатися берега.

РОЗДІЛ V

ХуСкО утЯАКДЛЛА,

І от ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір'я, де стоїть грузовик Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов грузовика. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір'ям. Назустріч нам білозубо усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.

— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?

— Та ні, просто так... гуляємо...— байдужісінько чвиркнув крізь зуби Ява.

— Ну глядіть, як півкомбайна мені пропаде, ноги по-одкручую,— сміється Гриць і заходить у відчинені двері майстерні.

Ми озираємося. Здається, ніхто не дивиться.

— На абордаж! — командує Ява.

Раз-раз-раз! Геп! Він уже в кузові. Тепер я.

Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..

А хай ти сказишся! Зачепився. І — як штани на паркані, на два боки звісився. Ні туди ні сюди.

Ява хапає мене за комір — сіп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанів трикутником на стегні одвалився, тіло моє грішне небесам виставив. Ой, буде мені од матері! Що ж, доведеться терпіть: за шпигунами ганяти — не в карти грати.

Тільки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкірки, як цуценят, то такий! Скільки не проси: «Дядьку, покатайте»,— ніколи не візьме. І сховатися, прикритися нічим — порожній-порожнісінький кузов.

Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.

Повезло! Не зазирнув. І знову підкидає нас на вибоях — добре, що хоч стільців нема над головою. Нічого, видержимо — до аеродрому кілометрів з десять, не більше.

Ми лише по кілька синців та по дві-три ґулі понабивали, як уже й приїхали.

Коли машина стала і Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько і повільно-повільно вистромили з-над бортів голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Он-до тріпочеться надутий вітром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кілька літаків сільгоспавіації. З грузовика стрічковим транспортером навантажують в один з літаків мінеральні добрива.

Книш підійшов до льотчиків, що курять біля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потім, приклавши руку до очей,— в небо. І, наче тільки й чекав нашого приїзду, з'являється в небі літак. Уже чути гуркіт мотора.

— Заходить на посадку,— авторитетно шепоче Ява.

І ось уже, підстрибуючи, їде літак, що сів на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.

Книш одразу побіг до літака.

Спустивши на землю металеву драбинку, з літака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшеві, щось каже (нам не чуть) і показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в ній вибухівка.

— Що це? Що він передав? — стурбовано питаю я.

— Щось підозріле,— каже Ява.— Може... Може, атомна бомба... з Америки...

— Замале для бомби,— намагаюся заспокоїти себе я.

— Дуже ти тямиш,— хмикає Ява.— А якщо на транзисторах... спеціально для шпигунів.

Книш обережно влазить у кабіну, заводить мотор, і ми їдемо. Ні, мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камінчик. Тільки один раз у житті я бачив, що цей грузовик так їхав. Тоді він був покритий червоною китайкою і на ньому стояла... труна. Це — як усім селом ховали героя громадянської війни діда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справді вибухне? І поховать нічого буде — бо від нас навіть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж...

— Яво,— шепочу я,— а давай з-зліземо...

— Чого? — питає він, але по очах бачу, що він не проти того, щоб злізти.

— Як так їхать, то лучче йти! На такій швидкості він од нас все одно не втече. Та й ноги розім'яти хочеться.

Ми перелазимо через задній борт і стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.

Ява враз присідає і валиться