Читати книгу - "Повість полум'яних літ"

вони, ідоли, як почали стріляти, ті вже фашисти, щоб їм добра не було. То я тоді кричу вже до партизанів:

 «Не хитайте човна, потонете. Стріляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!» Так і не судилося їм цього разу дістатися берега. Прострочили кулеметами всіх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що вони мертві, і кажу це їм, нещасним: «Тихо, синочки, не хитайте човна...» — Антоніна схлипнула й підійшла до Уляни.

 Так і постали партизани перед очима в Уляни, як розповіла Антоніна. Одні лежали, звернувши до неба бліді свої обличчя, й зорі погасли в їх мертвих очах. Інші похилили голови за борт і бачили зірки далеко внизу під собою, і здавалося їм в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну сяючу далину.

 — Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антоніна гребла, вибиваючись з сили, а води в човні прибувало. Потонули партизани на очах, як лежали, а її схопили поліцаї-хижаки й поставили перед есесівськими офіцерами на допит, мокру, биту.

 — Не питайте мене. Нічого не казатиму, такі ви мені гидкі й бридкі. Убивайте. Все одно дітей моїх повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас сира земля не прийняла...

 Тоді гестапівець ударив її у вухо. Вона впала, її вкинули в яму, повну трупів. Потім в неї вистрілили й яму закидали землею. А вночі почала ворушитись земля, — Антоніна вилізла з могили, як праведна душа на старій картині страшного суду. І вилізли ще поранені Демид Сорока й Роман Клунний, які опритомніли вже в могилі. — Отак-то, голубонько, щоб ти знала, — сказала Антоніна Уляні по довгій паузі. — Відтоді й оглухла я. Таж дурні дурнями, що там не кажи, нічогісінько по-нашому не тямлять, ну, як та деревина чи скотина, одне знають горілку дудлять та по-своєму — гала, гала. А гнали ж у Німеччину корів, свиней, коней, всякого добра. А людей вибрали — тисячі тисяч. Дівчат, хлопчаків, таж так було жалісно! Ой господи!.. Ну ж і забалакались. Піду город копати. Давай шинелю винесу. — Антоніна взялась за рукав шинелі.

 — Не дам!

 — Та навіщо вона тобі? Ти глянь-но на себе, — бо-женьку мій, молода та гарна, як квіточка, їй-бо, правда. Давай.

 — Ця шинель найдорожча мені над усе в світі, — сказала Уляна, не випускаючи з рук шинелі. — Я її, тітонько, в скриню замкну, щоб діти мої й онуки дивились...

 — Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хіба що дірки.

 — О, багато побачать!

 — А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж мені хвастощі, та брудна, — хто там на неї дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!

 — Тому й кажу.

 — А!.. Забувати треба, щоб не труїло душі. Геройство! Не геройство, а напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже їдуть!.. А, рятуйте мою душу...

 Справді, кілька машин під'їхало до хати. На порозі став Орлюк з бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весільному вбранні, Орлюк спинився в захваті й навіть ступив крок назад.

 — Уляно?! Товариші, ви гляньте! Ні, ви подивіть-ся-но. Картина відродження!

 — Поїхали!

 — Вже? Дайте ж поблагословити сиріт, — захвилювалась Антоніна. — Ні батька в них, ні матінки. Самі-одні, як билиноньки...

 — Ні, не самі, тітонько, — заговорили бійці-танкісти. — Такого товариства хоч кому побажати!

 Тут танкісти й дівчата оточили молодих. Які саме слова казала їм Антоніна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом і заплакала. Але перед тим, як благословити молодих, вона одібрала-таки в нареченої шинель із словами:

 — Давай, кажу тобі, не сором мене!

 Машини стали біля під'їзду сільськогосподарського інституту, єдиної великої будівлі, якої фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в повітря.

 В навстіж відчинених дверях молодих зустрів генерал-лейтенант Григорій Григорович Глазунов. Він був у цивільному, що робило його схожим на вченого. Тільки колодка бойових орденів, що блищали на грудях, і особливий владний погляд видавали полководця.

 Нащо він так зробив, ніхто ніколи не питав. Але всі, хто був при несподіваній появі генерала в цивільному, — військові, невійськові, молоді й старі, — всі зразу збагнули особливу значущість хвилини й ставлення генерала до війни й миру, до життя, й усіх перейняло особливе тепле почуття до нього — вдячності й любові.

 Взявши Івана й Уляну за руки, генерал Глазунов повів їх до залу. В пограбованому залі не було ні картин, ні статуй, ні коштовних старовинних люстр. Але та жива картина, що несподівано відкрилась молодим, вразила їх своєю величчю.

 Триста товаришів стояли тут у залі пліч-о-пліч, триста танкістів, артилеристів, десантників, офіцерів і політпрацівників, а більше — простого сержантського й рядового люду зустріли Івана й Уляну.

 В світлі електричних похідних ламп і свічок груди їх сяяли орденами. Окремо стояли дівчата-воїни й звичайні дівчата й підлітки, з квітами, в звичайному одязі. А одна група, чоловік з тридцять, була, як один, у білих пов'язках. Це поранені з госпіталю прийшли привітати перемогу життя.

 Пусть ярость благородная Вскипает, как волна.

 Идет война народная, Священная война!

 Всі співали, весь зал. Могутня пісня Вітчизняної війни гримнула, як тільки з'явились молоді, з такою силою, що Іван і Уляна на мить зупинились.

 Не співала тільки невелика група літніх жінок. Це були матері забраних у фашистську неволю дочок і розкиданих долею по всіх фронтах синів, що від них ні вістоньки, ні чутки ось уже третє літечко. Тривожні сни висушили душі матерів, і битви віри й розпачу день у день, ніч у ніч не загасали в їх скорботних очах.

 Вони дивились на торжество, жально всміхаючись, і тихо плакали від співрадості й примислення до щастя молодих і себе, й любих дітей своїх, і від споглядання краси і врочистості, яку так полюбляє народ в неповторні години.

 Орлюк і Уляна зупинились перед невеликим столом. На столі, на гаптованому золотом червоному прапорі, лежав великий вінок з колосся, а в вінку — книга, Конституція СРСР. Хор замовк.

 — Прошу повторювати за мною, — тихо сказав генерал молодим і, повернувшись до столу, на якусь мить застиг.

 — Перед лицем закону, — пролунав у тиші генералів голос, — Союзу Радянських Соціалістичних Республік ми, Іван Демидович Орлюк і Уляна Василівна Рясна, виявляємо свою волю на спільне життя.

 — Волю на спільне життя... — повторили молоді.

 — Як подружжя...

 — Подружжя, —