Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

горілкою. Після чого підстрелили свого командира батальйону, що здуру вночі пішов перевіряти п’яні свої пости. Майже всю ніч, до ранку нам, на іншому березі, було чути розбори з лайкою, погрозами та поодинокими пострілами.

Вранці з важкими головами вони вишикувалися колоною й рушили в напрямі села. Попереду, метрів за 600 - 700, йшла «розвідка», теж колоною чоловік десь із 25. Зайшовши до крайньої хати, застали там двох літніх вірменів, чоловіка та жінку. На запитання, чи є в селі озброєні люди, жінка відповіла ствердно. Старий вірменин заперечив: дурна жінка, вона навіть старого діда з дрючком побачить, і їй вже маряться озброєні люди. Мовляв, немає в селі нікого.

Що робить у такий ситуації звичайний армійський сержант? Розгортає відділення в розстрільню, на краю села залишає прикриття. Діда, звичайно ж, бере з собою, пообіцявши йому в разі засідки використати його в якості живого щита. Тобто, якщо збрехав, перша куля - твоя.

Так от, читачу, ти не вгадав. Взявши до уваги свідчення уцілілих міліціонерів, так само колоною вони рушили до центру села. Давши їм можливість достатньо втягнутись до центру села, з двох боків по колоні вдарили кулемети. Ті з небагатьох, хто вцілів, розповідали, що це нагадувало бойню. Недобиткам у кількості шести чоловік пощастило вирватися з цього кривавого мішка лише тому, що, очікуючи на атаку головних сил батальйону, росіяни більшу частину своїх вогневих засобів зосередили на околиці села.

І насправді, маючи понад сто п’ятдесят багнетів, існувала реальна можливість атакувати село і, якщо не взяти його, то хоча б визволити з оточення свою розвідку. На жаль, цього не сталося. Почувши крики та стрілянину в селі, міліціонери зрозуміли - «підслідний не колеться» і, як зайці, миттєво розбіглись по лісу. Слава Богу, бігати там є де: аби прочесати ці ліси, дивізії буде замало. Це розуміли й росіяни: вони не переслідували втікачів, а влаштували засідки в тих небагатьох місцях, де можна форсувати річку. Голод виганяв міліціонерів з лісу та гнав їх на переправи. Протягом трьох ночей ми чули постріли, крики й бачили світло-сірі міліцейські мундири, що пливли Гумістою вниз.

Жодної практичної допомоги, крім малоефективного автоматно-кулеметного обстрілу лісу з протилежного берега, ми надати не могли. Тим паче, що обидва наші кулемети були марки ПКТ (кулемет Калашникова танковий). Ця зброя була знята з підбитих танків і, відтак, зовсім не пристосована для використання в польових умовах. На них не було прицілів, і вони наводилися за стволом, як пожежні брандспойти, а саморобні, кустарно зварені сошки були занадто легкі. Тому після довгої черги кулемет просто перевертався на кулеметника. Ми їх називали «на переляк». Невідомо було, для кого вони були небезпечніші - для ворога чи для кулеметника. Щоправда, своїми басистими голосами вони створювали певний психологічний ефект.

РОЗДІЛ 5

Не варто висовувати голову, якщо її можуть одразу відкрутити.

Лівим флангом нашої оборони було село Старушкіно. За українськими мірками - це хутір на півтора десятка халабуд. Противник залишив його без бою ще три дні тому, а місцеві мешканці повтікали. І ось на ранок четвертого дня приїздить до нас полковник генерального штабу в американському камуфляжі, весь розцяцькований, на кепі золоте дубове листя - ні дати, ні взяти, занзибарський адмірал. Ми поруч із ним - такі собі зачухані лісовички. Вручив мені пакет. Відкриваю, а там наказ форсувати Східну Гумісту й узяти з боєм село Старушкіно. Я не витримав:

- Батоно полковник, ви карту читати вмієте?

- Аякже! Карта як карта, чого там читати.

- Так от, Гумісту ви щойно переїхали, там біля мосту вас зупиняв мій патруль. Старушкіно - це тут, де ви зараз перебуваєте. Тож, патівцемулі, непорозуміння якесь вийшло.

Зробивши вигляд, ніби він уважно читає карту, полковник за кілька хвилин темпераментно висловився:

- Чорт, опать еті підараси в штабі напутали. Але вам, сотник все равно прийдетса писать ахсна - обясненіє.

Сів у машину та поїхав собі. У цей час до мене підійшов комбат Вахо:

- Ти што, савсем тупой. Надо било сказат: есть. Через два часа по рації сообшили би: «Ламая атчаяноє сапративленіє пративніка, село Старушкіно біло взято нашіми войскамі. Приказ випалнен!» Нас би і отметилі. А так хорошій человек в неудобний положеній паставіл. Я знаю етого полковника, он до войни яблокі в Сухумі продавал. Очен хорошіе яблоки білі. А ти пристал. Карту читать умєєш? Карту читат умєєш? Ну не умеєт. Ну і што? Єму што надо - местниє покажут.

Вахо відійшов, щось незадоволено бурмочучи під ніс. А я подумав: може, він справді має рацію? Отак, вік живи, вік учись, а дурнем все одно помреш.

Рапорт мені все одно писати довелось. Я ще з флоту мав слабкість до такого роду епістолярної діяльності. Інколи траплялися справжні шедеври. Пам’ятаю, 1979 року стояли ми в порту Білгород-Дністровський. Перед цим у порту Варна ми з радистом виміняли за два акумулятори ящик коньяку «Слинчев Бряг». Тому в місто не пішли, а сиділи в радіорубці, попивали коньячок та розмовляли про життя. Курити в радіорубці не дозволялось, тож я вийшов до трапу. Побачив, як до нього наближається, добряче напідпитку, третій механік, тягнучи на собі в димину п’яного стармеха. На жаль, у цей момент покурити до трапу вийшов капітан. П’яненьким механікам подітися не було куди. Позаяк зі старшим механіком вести будь-яку розмову було безглуздо, увесь праведний гнів капітана було спрямовано на третього механіка.

- Занесіть стармеха в каюту, а самі напишіть пояснення та негайно до мене.

Подалі від гріха і я собі швиденько сховався в радіорубку. Пояснивши радистові ситуацію, ми збирались продовжити наш «консиліум», аж почули в коридорі дикий регіт. Я вискочив у коридор. Біля дверей своєї каюти корчився від сміху наш капітан. «Бобрович, ви тільки гляньте», - простяг він мені якийсь папірець. Це була пояснювальна записка третього механіка. У ній у смерть п’яний чоловік намагався викласти свої думки канцелярською мовою. Зі скороченнями подаю мовою оригіналу.

- «Выходя из ресторана «Южный», споткнулся об отдыхающего на ступеньках старшего механика Лапидуса. В результате чего потерял устойчивость и ударился головой об грунт. Все больше не пью.

(подпись).

Приблизно в такому ж дусі написав своє пояснення полковнику і я.

Тут, щоб у читача склалась в уяві найповніша картина подій того часу, подаю спогади й інших дійових осіб.

Хорунжий Вашек

В УНСО мене одразу попередили: «Хоч ви й офіцер радянського флоту, але, згідно з нашим статутом, службу починатимете рядовим