Читати книгу - "Буремний Перевал"

вона у траурному вбранні,— і може лишитися скаліченою довіку!»

«Яка недбалість із боку її брата! — відгукнувся містер Лінтон, розвертаючись від мене в бік Катрини. — Зі слів Шилдерса (то був наш вікарій, сер), Гіндлі Ерншо ростить її у цілковитому язичництві. А це хто? Де вона надибала такого приятеля? Еге! Безсумнівно, це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіди, — вигнанець родом з Америки або далеких іспанських берегів!»

«У будь-якому разі хлопчина непевний, — докинула стара леді.— І вкрай негодящий для порядного дому! Лінтоне, ти чув, як він розмовляє? Я вражена, що моїм дітям довелося ці таке почути».

Я знову почав лаятись, — не сердься, Неллі,— і тому Робертові наказали виштовхати мене геть. Я кричав, що не піду без Кеті; він відтягнув мене у сад, тицьнув у руку ліхтаря і запевнив, що містера Ерншо негайно ж сповістять про мою У поведінку, й, наказавши вшиватися звідти, зачинив двері перед моїм носом. Завіски з одного боку вікна були так само розсунуті, і я нишком прослизнув на наше старе місце і почав шпигувати; бо, тільки-но б Катрина захотіла повернутись, я б не вагаючись розтрощив їхні чудово засклені шиби, аж поки б вони не випустили її! Та вона спокійно сиділа на канапі. Місіс Лінтон скинула з неї сіру свитину, яку ми поцупили в корівниці для нашої вилазки, і, хитаючи головою, дружньо її корила, наскільки я зрозумів. Адже Катрина — молода леді, тому вони й поставилися до неї інакше, ніж до мене. Потім служниця принесла мисчину теплої води і обмила їй ноги, містер Лінтон змішав склянку гарячого вина з водою, а Ізабелла дала цілу тарілку тістечок. Лиш Едгар стовбичив осторонь та витріщався на неї. Потім вони висушили й зачесали її чудове волосся, вручили пару величезних капців, і посадили до вогню. Такою я її й залишив — веселою, що далі нікуди, — вона ділила своє частування між тим малим цуциком і Сталкером, щипаючи його за носа, поки він їв. Вона змусила збляклі голубі очі Лінтонів засяяти новим життям — слабким відблиском її власного внутрішнього вогню. Я бачив, як вони повнилися дуркуватим захватом, вона здавалася їм такою прегарною й незмірно вищою за них, як ніхто на землі,— та вона ж така і є, правда, Неллі?

— Ця витівка тобі так легко не минеться, — попередила я, вкриваючи його ковдрою і прибираючи світло. — Ти невиправний, Гіткліфе, й цілком ймовірно, містер Гіндлі покарає тебе якнайсуворіше, — ну та подивимося.

На жаль, мої слова справдилися більшою мірою, ніж я того бажала: Гіндлі Ерншо оскаженів, довідавшись про цю пригоду. Наступного дня до нас завітав старий містер Лінтон, аби залагодити справу, і прочитав таку лекцію на тему й слизької доріжки, на яку ступила родина молодого хазяїна, що Гіндлі взявся за хлопця по-справжньому. Гіткліфа не висікли, проте повідомили, що коли він хоч слово скаже до міс Катрини, його виженуть геть, а місіс Ерншо взяла на себе обов'язок всіляко убезпечувати дівчину від подібних контактів, коли вона повернеться додому; звісно ж, не силою, а хитрощами, бо діяти силовими методами тут було б63. марною справою.

Розділ сьомий

Кеті лишалася у Трашкрос-Грейнджі п'ять тижнів — аж до самого Різдва. За цей час вона зовсім одужала, а її манери значно покращали. Місіс Ерншо, навідуючи племінницю, потроху втілювала свій план у життя, намагаючись вплинути на її самолюбство гарним одягом і лестощами, які та радо приймала. Тож замість розпатланої малої дикунки, яка б заскочила до будинку і почала душити нас у обіймах, із гарненького чорного поні гордовито спішилася вдатна дівчина з каштановими кучерями, що спадали вздовж бобрового капелюшка, прикрашеного пір'ям, та в довгій тканій амазонці, яку їй довелося припідняти обома руками, щоб увійти.

Гіндлі допоміг їй злізти з коня, захоплено вигукнувши:

— Ну, Кеті, ти стала й красуня! Я б тебе не впізнав, тепер ти виглядаєш, мов справжня леді. Ізабеллі Лінтон із нею не зрівнятись, скажи, Френсіз?

— В Ізабелли від природи немає такої привабливості,— відповіла його дружина, — але Кеті треба пильнувати, щоб знову тут не споганішати. Неллі, допоможи міс Катрині роздягтися, — стривай, люба, ти зіпсуєш свою зачіску — давай я тобі допоможу з капелюшком.

Я зняла з неї амазонку, і перед нашими очима постали пишна шовкова сукня, білі панталони та лаковані черевички. Очідівчини радісно засяяли, коли собаки вибігли їй назустріч; та Ь; вона не зважувалась до них доторкнутися зі страху забруднити своє розкішне вбрання. Вона ніжно мене поцілувала; я була вся в борошні,— місила тісто для різдвяного пирога, — і вона не набралася духу мене обійняти; тоді роззирнулася довкола у пошуках Гіткліфа. Містер і місіс Ерншо з нетерпінням очікували їхньої зустрічі, вочевидь, бажаючи спрогнозувати, чи вдасться їм розлучити двох друзів.

Знайти Гіткліфа було важко. Якщо раніше, коли Катрина жила вдома, він просто не дбав про свій одяг, то зараз виглядав удесятеро гірше. Ніхто, крім мене, не зволив назвати його нечупарою, щоб хоч так змусити його вмитися бодай раз на тиждень; а, як відомо, діти його віку рідко мають природну тягу до води та мила. Тому, навіть якщо не зважати на той одяг, в якому він місяцями бабрався в болоті й пилюці, і густе нечесане волосся, він усе одно видавався жахливо замараним. І тому хлопчина, вочевидь, причаївся за лавою, уздрівши, як у дім входить така зграбна панянка замість розпатланої копії його самого, як він, мабуть, очікував.

— А Гіткліфа немає? — запитала Кеті, знімаючи рукавички і являючи нашим очам напрочуд білі й ніжні руки, що давно відвикли від роботи.

— Гіткліфе, можеш підійти, — крикнув містер Гіндлі Ерншо, заздалегідь насолоджуючись його зніяковілістю і втішаючись, що Катрина побачить його у такому вигляді. — Можеш підійти і привітатися з міс Катриною, як усі інші слуги.

Кеті, кинувши на нього погляд, кинулася його обіймати, за секунду вліпила йому з десяток поцілунків у обидві щоки, потім спинилася, відскочила і залилася сміхом:

— Ой, Гіткліфе, ну ти й смішний! Такий замурзаний та сердитий! Та ще й надувся як сич! Але це тому, що я звикла до Едгара та Ізабелли. Гіткліфе, ти що, зовсім забув мене?

Вона мала всі причини спитати це: він змінився в лиці від сорому та образи — і стояв не рухаючись.

— Потисніть руки, Гіткліфе, — поблажливо докинув містер Ерншо, — це можна.

— Не буду, — відрубав хлопець, нарешті переборовши А заціпеніння. — Я не збираюся стовбичити тут, виставляючи себе на посміховисько. Я цього не терпітиму!

І він би вирвався, якби міс