Читати книгу - "Виклик"

до вічка у дверях. Готельна уніформа є? Є. Перевірено. Возик з рушниками та туалетним причандаллям є? Є. Перевірено.

Однак… Однак йому не потрібні послуги служби, яка готує до сну постіль клієнтів.

Та все ж Санчу дуже сподобалося, коли він, уселившись до готелю, знайшов на покривалі свого ліжка оті маленькі смачнючі шоколадки, що їх спеціально залишають працівники постільної служби. Формою вони нагадували морські мушлі, а всередині був якийсь наповнювач-спиртне. Мабуть, ром. Хтозна. Але він знав напевне, що ці шоколадні штучки викликали звикання — як наркотики.

Санч знову зазирнув у вічко. Гм. Може, випросити в неї цілу коробку отих шоколадок? І умовити її трохи порозважатися?

А що? Ця служниця досить гарненька. І молода. Якщо вона скине оту огидну сіру уніформу й розпустить волосся, то вигляд матиме просто потрясний.

— Секундочку, — сказав він.

Засунувши пістоль іззаду за шорти і зав'язавши халат, Санч відчинив двері та впустив гарненьку служницю до номера.

То була агент Елен Пірс із Антинаркотичного бюро.

Розділ 25

Тримаючи в голові розташування кімнат у номері люкс, а в руках — купу пухнастих рушників, Елен негайно звернула ліворуч і вирушила до спальної кімнати. Справжня служниця ані секунди не вагалася б, куди їй треба йти, еге ж?

Саме такі начебто дрібні деталі, а радше нехтування ними, і призводять інколи до провалу агента. Ба гірше — до його загибелі, особливо коли йдеться про такого відмороженого мерзотника, як Рінкардо Санч.

Та Елен не дозволить собі припуститися фатальної помилки. Хто завгодно, лише не вона. Надто вже довго і вперто займалася вона цією справою, щоб погоріти через якусь дурницю. Тільки не зараз, і взагалі — ніколи. До того ж, вона прекрасно знала, наскільки небезпечно й непередбачено може повестися Санч.

Наркоділок гукнув її.

— Агов, дамочко, а у вас є оті смачні шоколадки, що їх зазвичай кладете на постіль?

— Так, вони в мене у візку, — кинула Елен через плече.

Задоволений її відповіддю, Санч повернувся до телевізора. Це була саме та серія «Друзів», де Фібі співає пісню «Смердючий кіт». Тільки іспанською це чомусь звучало як «Прудконогий кіт».

Перед тим як сісти, Рінкардо Санч трохи постояв, уставившись на екран. Потім він раптом згадав про пістоль, заткнутий ззаду за шорти. Він витяг його і обережно поклав у праву передню кишеню халата. Агов, хлопче, а що то в тебе випирає спереду в штанях? Пістоль чи то ти просто так зрадів, побачивши мене?

А тим часом у спальній кімнаті агент Елен узялася до роботи.

Вона та її колеги майже рік вистежували Санча по справжніх та фальшивих документах. їм майже вдалося накрити його у Нью-Йорку, де він спочатку розгорнув свою діяльність, осівши в іспанському Гарлемі. Одначе, здогадно, він відчув, що запахло смаленим, бо одного дня взяв і вшився.

Тепер він знову повернувся, цього разу до Лас-Вегаса. Вважалося, що з собою він привіз дві валізи фірми «Самсо-ніт», напхом напханих чистим, без домішок, кокаїном. Роздрібна ціна того кокаїну становила чотири мільйони доларів, які бюро, скоріш за все, роздує перед пресою до десяти. Елен ненавиділа цю огидну політично вмотивовану брехню, але ніяк не могла вплинути на ситуацію. Принаймні, зараз.

До того ж, перш аніж висаджувати двері, Антинаркотичне бюро мало пересвідчитися, що в номері дійсно є наркотики. І для цього запустило туди свого агента Елен Пірс, яка мала репутацію працівника, здатного успішно впоратися з чорновою роботою.

Поклавши рушники на край ліжка, вона швидко розпочала обшук зі стінних шаф. Прокляття! Нічого, окрім кількох брудних шовкових сорочок та огидних розцяцькованих штанів. Після цього Елен перевірила нижні шухляди комода, на якому стояв іще один плазмовий телевізор. Теж нічого вартого уваги. Кокаїну там не було.

І чому зі мною немає Диявола саме тоді, коли він так потрібен?! Дияволом звали найкращого в усьому бюро пса, натренованого винюхувати наркотики. На жаль, брати його з собою не можна було, інакше гарантований провал.

І раптом вона помітила, що під ліжком щось тьмяно поблискує. Виявилося, що то металева ручка валізи. Чорної валізи фірми «Самсоніт».

Елен хутко стала навколішки і підтягнула валізу до себе. Боже, зроби так, щоб вона була незамкненою.

Валіза дійсно виявилася незамкненою. Намагаючись діяти якомога тихіше, агент Пірс стала відкривати її. Клацання першого замочка було майже нечутним. І друге також.

Але коли Елен розкрила валізу і побачила, що вона туго набита численними пакетами зі сніжно-білим порошком, раптом почулося третє клацання, від якого у неї душа в п'яти втекла від страху.

То клацнув пістолем Санч, зводячи затвор.

Елен швидко відсахнулася від валізи і сіла на підлозі.

— Що ти, в біса, тут робиш? — грізно спитав Санч, стоячи в одвірку й націливши пістолет просто агентці в голову.

— Мені потрібно більше рушників! — гучно відповіла Елен.

— Що тобі треба?

Санч не зрозумів її відповіді, зате її добре втямили хлопці з Антинаркотичного бюро, що причаїлися в коридорі. Для них воно прозвучало чітко і ясно: Елен у небезпеці й потребує допомоги.

Тривога! Тривога!

За якусь мить парадні двері розлетілися від удару, і до номера увірвалася ціла купа агентів. Тільки-но Санч обернувся, щоб вистрелити в них, Елен блискавично витягла з купи

рушників пістоль «ґлок» сорокового калібру і всадила в Санча дві кулі. З глухим стуком наркоділок гепнувся на підлогу.

Кілька секунд Елен заклякло спостерігала, як на халаті Санча розпливалася велика яскраво-червона пляма. В бюро вона славилася своїм досить оригінальним почуттям гумору, але коли спальню заполонили її численні напарники, то їй було зовсім не до жартів та коротких саркастичних ремарок. Це ж не кіно чи якийсь гівнячий телесеріал про копів.

То було реальне життя і реальна робота Елен Пірс, на якій її сьогодні ледь не встрелили. Більше того — вона сама вбила людину. Іще одну.

Опускаючи пістоль, вона глибоко-глибоко вдихнула, набираючи повні легені повітря. А потім повільно-повільно видихнула його.

Розділ 26

Перед тим як я вирушила у свою «морехідну відпустку», принаймні десятеро співробітників нашого шпиталю порадили мені вести в морі щоденник. А потім видати щось на кшталт «Два місяці простим матросом» і таким чином змусити Себастіана Юнґера, автора «Ідеального шторму», неабияк похвилюватися за свої літературно-кінематографічні лаври. Мій колега-кардіолог, дві медсестри, один нічний сторож і навіть одна добровільна дівиця-доглядачка з блискучими скобами для виправлення зубів — усі вони вважали, що було б чудово, якби я робила записи під час своєї подорожі. Подумати тільки! Я ледь не дослухалася їхньої поради!