Читати книгу - "20 000 льє під водою"

свій подив, гарпунник переконався, що мав успіху не більше, ніж я. Наші відвідувачі й оком не змигнули. Було очевидно, що вони не розуміли ні мови Араго, ні мови Фарадея[31].

Вичерпавши даремно всі наші філологічні ресурси, я був дуже збентежений невдачею і не знав, що робити далі, коли Консель сказав мені:

— Якщо пан дозволить, я розкажу те саме по-німецьки.

— Як! Ти знаєш німецьку мову? — вигукнув я.

— Як усякий фламандець. Хай пан не прогнівається…

— Будь ласка. Говори, мій друже!

І Консель спокійним голосом розповів утретє про різні наші пригоди. Але, незважаючи на вишукані звороти і красиву вимову розповідача, німецька мова не мала ніякого успіху.

Нарешті, притиснутий до стіни, я зібрав у пам’яті все, що залишилося від шкільного навчання, і спробував розповісти про наші пригоди по-латині. Ціцерон[32] затулив би собі вуха і відіслав би мене на кухню, і все ж я довів свою мову до кінця. Але результат був так само незадовільний.

Після цієї останньої невдалої спроби обидва незнайомці обмінялися кількома словами на своєму незрозумілому наріччі і пішли собі, не відповівши нам навіть одним з тих заспокійливих жестів, що однакові в усіх країнах світу. Двері зачинилися.

— Це підлість! — крикнув Нед Ленд, вибухаючи обуренням у двадцятий раз. — Як це так! З ними, з цими негідниками, говорять по-французьки, по-англійськи, по-німецьки, по-латині, і жоден з них не відповідає й словом!

— Заспокойтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, що гарячився. — Гнів ні до чого не приведе.

— Але чи розумієте ви, пане професоре, — заперечив наш роздратований товариш, — що можна зовсім умерти від голоду в цій залізній клітці?

— Годі-бо вам, — промовив Консель, — будьте філософом, і ви ще довго протримаєтесь.

— Друзі мої, — сказав я, — не слід впадати у відчай. Ми були в гіршому становищі. Зробіть ласку, почекайте складати думку про капітана і екіпаж цього судна.

— Моя думка вже склалася, — заявив Нед Ленд. — Це негідники…

— Добре. Але з якої країни?

— З країни негідників!

— Мій люб’язний Неде, ця країна ще недостатньо чітко позначена на карті, і я признаюся, що національність цих двох незнайомців визначити важко. Ні англійці, ні французи, ні німці — от і все, що можна сказати з певністю. Однак я схильний припустити, що цей капітан і його помічник народилися під низькими градусами широти. В них є щось південне. Але хто вони — іспанці, турки, араби чи індійці — про це їхня зовнішність не дозволяє сказати з певністю. А мова їхня мені зовсім незрозуміла.

— От як прикро, коли не знаєш усіх мов, — зауважив Консель, — або наскільки краще було б мати одну спільну мову!

— Це ні до чого б не привело, — сказав Нед Ленд. — Хіба ви не бачите, що ці люди мають свою, навмисне вигадану мову, щоб кидати у відчай чесних людей, які хочуть їсти? Адже в усіх країнах на землі відкривати рот, рухати щелепами, клацати зубами і ворушити губами — хіба це незрозумілі речі? У Квебеку, в Парижі, на Паумоту, в антиподів[33] — скрізь це означає одне й те саме: я голодний, дайте мені поїсти…

— О, — промовив Консель, — є натури такі нерозуміючі!..

Тільки-но він вимовив ці слова, як двері відчинилися. Увійшов стюард[34]. Він приніс нам одяг, куртки й штани, пошиті з якоїсь невідомої мені тканини. Я поспішив одягтися, мої товариші наслідували мій приклад.

У цей час стюард, — німий, можливо, глухий, — поставив на стіл три прибори.

— Оце вже серйозніша справа, — сказав Консель, — це приємний початок.

— Побачимо, — пробурмотів злопам’ятний гарпунник, — якого чорта вам дадуть тут поїсти! Тріскову печінку, окуневе філе і біфштекс з морської собаки!

— Ми незабаром довідаємося про це, — сказав Консель.

Страви, прикриті срібними ковпаками, були симетрично розставлені на скатерті. Ми сіли за стіл. Безперечно, ми мали справу з людьми цивілізованими, і коли б не електричне освітлення, я подумав би, що перебуваю в їдальні готелю Адельфі в Ліверпулі або Гранд-готелю в Парижі. Я повинен, проте, сказати, що на столі зовсім не було ні хліба, ні вина. Вода була свіжа й прозора, але це була все-таки вода, — що було не до смаку Недові Ленду. Серед страв, якими нас частували, я розрізнив кілька чудово приготовлених рибних страв; але про інші страви, теж дуже смачні, я навіть не міг сказати, до якого царства належать вони — до рослинного чи тваринного. Стіл було сервіровано елегантно і зі смаком. Кожна річ — ложка, виделка, ніж, тарілка — мала на собі літеру, оточену таким написом:

Рухомий у рухомому

Н

«Рухомий у рухомому середовищі!» Цей девіз саме стосувався підводного судна. Літера «Н» була, певне, ініціалом загадкової особи, що командувала в глибині морів.

Нед і Консель не роздумували. Вони жадібно їли, і я незабаром наслідував їхній приклад. До того ж я був спокійний тепер за нашу долю: мені було ясно, що господарі не мали наміру залишити нас умирати від виснаження.

Але все кінчається на цьому світі, все минає, навіть голод людей, які не їли п’ятнадцять годин. Наївшися, ми відчули настійну потребу заснути. Це була цілком природна реакція після нескінченної ночі, протягом якої ми боролися зі смертю.

— Справді, я чудово заснув би, — сказав Консель.

— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.

Обидва мої товариші простяглися на циновках, що вкривали підлогу каюти, і одразу поринули у міцний сон.

Щодо мене, то я не піддавався так легко сильній потребі в сні. Надто багато думок тіснилося в моєму мозку, надто багато нерозв’язаних питань зібралося там, надто багато образів мелькало перед моїми напіврозплющеними очима. Де ми? Яка дивна сила тягла нас? Я відчував, — або, швидше, мені здавалося, що я відчуваю, — як судно занурюється в саму безодню. Жорстокі кошмари переслідували мене. Я уявляв собі у цих таємничих глибинах цілий світ невідомих тварин, у чомусь споріднених з цим підводним судном, живих, рухливих і таких же страшних, як і він!.. Потім мій мозок заспокоївся, уявою оволоділа невиразна дрімота, і я одразу міцно заснув.

РОЗДІЛ IX

Нед Ленд гнівається

Як довго тривав цей сон, я не знаю; але, мабуть, довго, тому що я зовсім позбувся утоми. Я прокинувся першим. Мої товариші ще спали, лежачи в кутку як мертві.

Підвівшись із досить жорсткого ложа, я відчув себе свіжим і бадьорим і почав знову уважно оглядати нашу каюту. Всередині в ній нічого не змінилося. Тюрма залишалася тюрмою, а в’язні в’язнями. Тільки стюард під час нашого сну прибрав зі столу. Ніщо не вказувало,