Читати книгу - "Вершник без голови"

Розділ VII

НІЧНІ ПРИКРОЩІ

Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку «для апетиту» перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з'їдене, і ще по кілька — до люльки після вечері.

Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.

Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв'язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.

Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою «стару худобину» — так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко, — і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.

— Лягайте на моєму ліжку, — запропонував гостинний господар, — а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.

— Ні, — відказав гість. — Ці ваші полички не для Зеба Стампа. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровілий, і нема куди падати.

— Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.

— Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль — зелена трава прерії.

— Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? — здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.

— А тільки так.

— Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!

— Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.

— Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стампе?

— Мій молодий друже! — з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання. — Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара, — задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу — і вдень, і вночі.

— Ну, коли ви хочете спати надворі…

— Таки хочу, — коротко відказав мисливець і, переступивши поріг, подався до лужка, що був між хатиною і річкою.

Він узяв із собою не лише свою стару ковдру — на руці в нього висіла скручена кільцями мотузка з кінського волосу, ярдів шість чи сім завдовжки, так зване кабрієсто, що ним звичайно припинають коней на пасовищі. Але цього разу мотузка призначалась на інше.

Пильно оглянувши траву на кілька ярдів навколо себе, — світив місяць, і видно було досить добре, — Зеб Стамп ретельно розіклав на траві мотузку, обвівши нею оглянуту місцину так, щоб усередині можна було лягти. А тоді вступив у те коло, закутався в ковдру і спокійно простягся на траві. За якусь хвилину він. начебто вже й спав.

Він таки справді спав — про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров'я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.

Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей — то були очі Феліма О'Нійла.

— Правий Боже! — пробурмотів ірландець сам до себе. — З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..

Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.

— Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! — вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади. — Я був подумав, що це вже ранок… Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!

— Яка погань, містере Стампе? Змії, чи що?

— Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.

Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. «Як не рахувати індіанців, — не раз казав він, — то найгірше в Техасі — це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш — і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрік не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі».[20]

Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрієсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.

Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:

— Ну, Феліме О'Нійле, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!

Після цих Фелімових слів навколо хатини мустангера запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патріка, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.

Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком — і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки «худобина» Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.

Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.

Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдоволено озирнувся довкола.

— Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! — процідив він крізь зуби. — Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку — була б йому добра наука! Аж руки сверблять