Читати книгу - "Ги-ги-и"

про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…

— О-о-й, Адольф! — простогнала Мать Революція. — Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.

— Ну, це ви, Мамашо, загнули, — обурився Каганович. — Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами — жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми — повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.

— Да, — перебив його Ворошилов, — Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…

— Климусь! — устряв Каганович. — Екскременти — це гавно, поняв? А Гітлер проробляв експерименти.

— Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стшьки цінного научного продукту прахом пустили.

— Ну ти зрівняв! — похитав головою Молотов. — Якби Адольфу треба було зничтожити п'ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.

Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.

— Чудово! Я в захопленні! — нарешті проказала вона. — Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.

— Можна? — потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: — Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!

— Еге ж, Матусю, — усміхнувся до неї Каганович. — Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.

— Червона порнуха колись завоює світ, — сказав Молотов.

— А-ах, — потяглася Мать Революція, — коли нам подадуть солодке?

— За десять хвилин, — повідомив Ворошилов. Каганович голосно висякався і буркнув:

— Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.

— Цікаво-цікаво, — заплескала в долоні Мама, — я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася Гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге — про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?

Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:

— Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше — то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

— Хто «вони»? — затрясла головою Мать. — Говори ясніше. Я хочу все знати.

— Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з'їхати з глузду.

— А для чого ти виїжджав?

— Куди?

— Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з'їхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся, і знову зайняв своє місце за столом.

— Ну? — не вгавала Матуся.

— Я там опинився відразу, як з'явився на цей світ.

— Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.

— Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!

— Духи надто дорогі, щоб їх споживати, — відказала суворо вона.

— Вистачить з тебе й одеколону.

— Ах! Я не про те! Не про те! — загарячкував Лазар. — Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.

— Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! — гаркнув Ворошилов. — Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!

— Здається, дорогий Лазарю, — озвалася Мати, — тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.

Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.

— Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, — продовжувала Мать, — але в нього є своя сім'я і обслуговувати двох жінок…

— Трьох! — вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.

— Трьох?! — підняла голову Мать.

— Еге ж, трьох, — засміявся Молотов.

— Чия ж третя?

— Оно, — кивнув на Малєнкова. — Пупсика.

— Пуп-си-ка?! — вирячила очі Революція. — Пупсик! Це правда?

Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.

— Так ти шо, Клим! — гримнула Революція. — Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Та?

— Пардон, Маман, — підняв вказівного пальця Молотов. — Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.

Мать вдарила кулаком по столу:

— Що за чорт! Коли подадуть солодке?!

— За десять хвилин, — відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.

— Так шо, Лазар? — знову провадила своє Мать. — Доки твоя жінка буде клянчити любов?

— До наступної п'ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…

— Лазік! — урвав його Ворошилов. — Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.

— А шо ж ми тепер робимо? — здивувався Каганович.

— Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?

— Поняв. А з чого ми його будуємо?

— З обломків соціалізму! — зареготав Молотов.

— Ну, братва! — обурився Ворошилов. — Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!

— Шо-о? — визвірився Молотов. — Я — обломок?!

— Ану припиніть негайно! — накричала Мать. — Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он — прєдставітєль народа… — і вказала на мене.

— А-а, — махнув рукою Ворошилов. — Хай дивиться, все одно в расход пустим.

По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.

— Всьо, — сказала Мать, — моє терпіння лусноло. Де солодке?

— За десять хвилин! — гукнув з повним ротом Ворошилов.

— Я вже це десятий раз чую!

— І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.

— Шо у вас за порядки дурні? — дивувалася Мать. — Поки я по роддомах